Марево. Світлана Томашевська
такої погоди однією пляшкою не обійдеться.
Слова невидимого Васі вселяли надію.
– Скільки? – запитав я.
– Стольник даси?
Привид зрушив убік, і я нарешті зміг його роздивитися. Невисокий чоловік, приблизно мого віку, одягнений у вітрівку й кепку з глибоко насунутим на очі козирком.
– Дорогувато щось…
Я вчасно згадав про безвихідну ситуацію й швиденько виправився:
– Згоден!
– От дідько! – Чоловік смішно смикнув ногою: мабуть, вступив у неприємне. У що саме, не хотілося й думати, варіантів небагато. – Ну й сморід! Як ти тут сидиш? Гаразд, бери речі й біжи до автівки, я зараз.
Йому стало несила терпіти, і він почав розстібати штани раніше, ніж я покинув затхлу конуру.
Дощ ніби перестав. Хоча точно визначити було складно. Прониклива сирість і густий туман припускали щонайменше два варіанти: або ж краплі подрібнішали настільки, що я перестав їх помічати, або ж мене просто огорнуло мокрою хмарою.
Утім, хрін від редьки не солодший. Приємного мало. Добре, хоч вітер угамувався.
Немов сліпе кошеня, майже навпомацки я повільно пробирався через калюжі, орієнтуючись на світлі маячки фар, і ледь не стукнувся головою об кузов мікроавтобуса, який несподівано загородив дорогу. Провів долонею по неприємно мокрому металу, намагаючись відшукати дверцята.
– Почекай, зараз відчиню, – пролунав над вухом голос, і я здригнувся від несподіванки.
Вася був вищий за свого напарника. Широкий у плечах, одягнений у шкіряну куртку темного кольору. З короткою зачіскою «під їжачка» й грубуватим обличчям він нагадував класичного «братка» з шедеврів вітчизняної кіноіндустрії. Побачивши таку громадину, я на мить пошкодував про спонтанно прийняте рішення.
– Залазь! – Стінка кузова розсунулася, з чорної порожнечі на мене дихнуло звабливим, по-домашньому затишним теплом. – Зручностей не гарантую, влаштовуйся, як зможеш. На попутників ми не розраховували.
Вася усміхнувся, обличчя його стало добрішим і приємнішим.
– Та вже якось потерплю… Усе ж краще, ніж тут мерзнути, – усміхнувся у відповідь.
– Погодка, звісно, не фонтан, – погодився Вася й зачинив за мною дверцята.
Він повернувся на місце водія, під стелею спалахнула маленька лампочка, яка з незвички здалася сліпучо-яскравою.
Сидінь у салоні не було. Замість них – складені один на один мішки з чимось твердим і круглястим, напевне, картоплею. Лише біля перегородки, що відокремлювала передню частину від салону, знайшлося трохи вільного місця. Мікроавтобус не для пасажирів, але я був і цьому радий.
– Ти мішок стягни й влаштовуйся зручніше, – порадив Вася.
Я так і зробив. Сидіти на картоплі не надто зручно, але все ж краще, ніж на металевій рейці.
– До Бродів ми тебе не доставимо. Там за такої погоди й чорт не проїде. Скинемо біля розвилки.
– А від неї далеко до села?
Вася опустив козирок над головою, подивився на мапу в прозорій плівці, щось підрахував у голові.
– Кілометрів