Марево. Світлана Томашевська
тут не з’їдеш, і не тільки з глузду… – не ображено, а якось приречено мовив Вася. – Колесо міняти треба.
– Щоб я ще кудись із тобою поїхав… – обурювався Колян, поки Вася возився з домкратом.
Я мовчки стояв поруч.
– Чуєш, братку, – звернувся до мене, – може, це ти в нас «щасливий»? Скільки з Васею їздили, ніколи такого не траплялося.
Я не зрозумів, жартує він чи серйозно.
– Чого причепився до хлопця? – заступився за мене водій. – Сам же його запросив, він до нас у попутники не набивався. Та й нісенітниця все це. Замість того, щоб язиком ляпати, допоміг би.
Колян сплюнув, нагнувся, узявся обома руками за колесо, із силою потягнув на себе й ледь не гепнувся, коли воно легко зіскочило з кріплень.
– От зараза!
Він утримався на ногах, але колесо випустив. Стукнувшись гумовою покришкою об асфальт, воно підкотилося до моїх ніг, заколихалося й звалилося набік. Я відступив, та щось привернуло увагу. Нахилився, присвітив мобілкою.
Мороз пробіг по шкірі.
Стара не привиділася водієві. Вона була насправді. І, схоже, ухилитися від автомобіля не встигла…
Зусиллям волі я прогнав із голови криваві подробиці, які враз намалювала збуджена уява, висмикнув застряглий біля ніпеля клаптик цупкої тканини з великим пластмасовим ґудзиком і сам не знаю, чому сховав його в кишеню.
– Готово, можна їхати. – Вася для надійності гепнув ногою по встановленій на місце пробитого колеса запасці, зібрав інструменти й сховав у багажному відділенні.
– Зачекай, відлити треба.
Колян прикурив нову сигарету й зник у тумані.
– Ха! – незабаром пролунав його голос. – Братухо, а тобі пофартило.
Так він звертався тільки до мене.
– Що сталося? – запитав.
– Приїхав уже, – у його голосі відчувалася радість. – Ось він, вказівник, ось він, рідненький.
Я рушив на його голос і побачив бетонний стовпчик із погнутою залізякою на ньому. Посвітив, прочитав напис «Кам’яний Брід – 7 км». Пройшов ще трохи й швидше вгадав, ніж помітив колію, що відбігала від основної траси.
Справді диво!
Якби Колян не відійшов, ми б проїхали повз і нічого не угледіли б.
Але ж іще було пробите колесо.
Містика!
– Що це?
У голосі Коляна переважало здивування. Дивне таке здивування. Начебто він побачив страшне, але не вірив у його існування, тому й не поспішав боятися. При цьому відчувалося, що здивування балансувало на межі й до стану панічного жаху лишилося зовсім нічого.
Чи від його голосу, чи ще від чогось я також здригнувся. Ще нічого не бачачи й не розуміючи, я відчув, як мороз крижаними ніжками пробігся по шкірі й дістався до кісток. Причому не уявний, а начебто справжній. Обпекло щоки, задубіли руки, тіло заколотилося, немов у пропасниці.
Погані симптоми. Не гадав, що я настільки вразливий і так легко піддаюся навіюванню. Можна, звісно, списати все на безсонну ніч та інші перипетії, що звалилися на мою голову, проте все одно неприємно.
Для наших країв мороз у