Марево. Світлана Томашевська
кнопку, аби припинити шум, що так нахабно порушував гармонію.
– Привіт, Славику!
Наталка!
Несподівано я відчув відстань, яка нас розділяла, і мені стало не по собі. Так хотілося її побачити, доторкнутися до м’якого волосся, вдихнути його п’янкий аромат, відчути смак її губ…
– Привіт, сонечко! Я скучив за тобою…
– Коли ж ти встиг?
Справді, ми ж розлучилися тільки вчора, а здається, відтоді минула вічність. Незрозумілий парадокс часу.
– Як влаштувався? Тебе Влад зустрів?
Знову фамільярність. Чому Влад, а не Владислав Вікторович? Для Наталки мій однокласник – особа стороння, звичайний клієнт.
Чи я помиляюся?
Номер телефону він залишив не мені, а Наталці. Вона завжди могла з ним зв’язатися, тоді як я вислуховував повідомлення автовідповідача…
Рука, що тримала слухавку, спітніла.
– Славику, ти мене чуєш? – Наталка інтуїтивно вловила мій настрій.
– Тріщить у слухавці… – виправдовувався я, хоча розумів, що аргумент непереконливий.
І, немов намагаючись виправдати мене, втрутилася невідома сила й роз’єднала зв’язок. Довго я з подивом розглядав згаслий дисплей, поки не зрозумів, що нічого надзвичайного не сталося. Просто розрядилася батарея.
Дзвінок Наталки схвилював і навіяв смуток. Думка про те, що дівчина щось приховує від мене, цвяхом засіла в мозку, роз’ятрила душу.
О, пів на десяту. Час збиратися. Де ж мої речі?
Відчинив шафу. Скинутий уночі брудний одяг, випраний і випрасуваний, висів на плічках. Унизу стояла сумка, теж вичищена, можна сказати, до блиску.
Я натягнув джинси, дістав із сумки новий гольф, шкарпетки. Згріб із тумбочки дріб’язок: ключі, гроші, гребінець, порозсував по кишенях. У глибині однієї з них натрапив на щось чужорідне. Клаптик щільної матерії з пришитим до нього великим пластмасовим ґудзиком.
Спогади про минулу ніч, про містичну бабусю постали з новою силою. Картинка майнула настільки яскрава й виразна, немов я знав про все не зі слів Васі, а бачив на власні очі.
Який жах!
Захотілося швидше позбутися неприємної речі. Я вже збирався викинути клаптик у сміттєвий кошик, але чомусь в останню мить передумав і знову сховав його в кишеню.
Знайти їдальню справді виявилося нескладно. Ще в коридорі я почув гучний голос Влада, а потім побачив і його самого. Він стояв унизу сходів у просторому холі й вичитував юнака років двадцяти. Про що йшлося, я не зрозумів, але з незадоволеного виразу обличчя однокласника й опущеного погляду його співрозмовника здогадався, що розмова не з приємних.
Хлопець – напевне, з прислуги – не наважувався заперечувати Владові, лише іноді сумно кивав головою.
Побачивши мене, Влад махнув рукою, і юнак хутко зник, немов випарувався.
– Ти вчасно, Славику, уже всі зібралися.
У голосі однокласника я вловив нотки стурбованості, але не надав значення. Хазяйські клопоти, сімейні негаразди