Марево. Світлана Томашевська
здавався неймовірно високим. Очі ховалися в глибоких западинах, їх важко було бачити, але вони відчутно випромінювали холод, неприязнь і презирство до всього.
Ледве торкнувшись її поглядом, я здригнувся й поспішив відвернутися.
– Теща! – прошепотів мені на вухо Влад. – Шановна Наталія Володимирівна…
Поваги в його голосі я не відчув.
– Поруч із нею лікар дружини, – далі просвіщав Влад. – Подруга Маринки Тоня. Симпатична зараза, будь із нею обережний: баба голодна, обкрутить і спокусить, оговтатися не встигнеш. Чоловік поряд із тобою – точно навіть не знаю хто. Прижився…
Теща, помітила, що ми перешіптувалися, стрельнула поглядом, і Влад замовк.
Атмосфера ще та, весело, як на похороні. Я не бачив жодного привітного обличчя, не вловив жодної дружньої усмішки. Усі сиділи манірні, серйозні, одягнені бездоганно, по-діловому. Зосереджено копирсалися в тарілках ножами й виделками, немов виконували непосильно важку роботу.
І напруга була нестерпна, вона немов матеріалізувалася й притиснула всіх важким тягарем.
Причину дискомфорту я визначив відразу. Тон задавала жінка, що сиділа навпроти, хоча зовсім не впевнений, що їй підходить таке визначення, бо нічого жіночного в рисах «шановної» тещі Влада я відшукати не міг. Кожен із присутніх час від часу кидав на неї боязкий погляд й одразу, немов обпікшись, відводив очі. Вона ж язичницьким божком височіла над столом: холодна, неприступна, владна. Одягнена в строгу ідеально білу блузку зі стоячим комірцем, застебнутим настільки тісно, що їй, напевне, важко було дихати. Білизна блузки, однак, не вносила нічого світлого в образ Наталії Володимирівни. Навпаки, вона ніби підкреслювала смоляну чорноту волосся (жодної сивої волосини, можливо, завдяки фарбі) і навіювала думки про безпросвітну темряву.
Її дочка, дружина Влада, порівняно з матір’ю здавалася блідою й невиразною. Вона губилася, розчинялася, нічим не виділяючись з інтер’єру, не затримувала на собі погляду. А якщо спеціально сконцентрувати на ній увагу, то першим, що впадало у вічі, була хвороблива блідість. Уже потім можна було розрізнити тонкі губи примхливої, розпещеної дівчини. І більше нічого. Чомусь виникала асоціація з дохлою рибою.
Я засоромився власних думок, але порівняння здалося мені вдалим.
Одяг Марини був такий же невиразний. Світле з жовтувато-сірим полиском плаття зливалося з кольором обличчя й волоссям невизначеного забарвлення. Нічого живого, яскравого.
На їхньому фоні Влад здавався непристойно, навіть зухвало бадьорим і здоровим. Та й гості належали до іншої категорії. Однак за столом вони змушені були вгамовувати справжню сутність, щоб не прогнівити господиню.
– Що за цирк?
Запитання не зовсім коректне, але Влад не образився. Махнув рукою: мовляв, ну його…
Гості повільно виповзали з утроби їдальні. У вітальні ніхто не затримувався, ніхто на нас не звертав уваги.
– Гадючник іще той.
– І так щодня?
– Дякувати Богові, ні. – Влад навіть смикнувся, щоб