Марево. Світлана Томашевська
припущення мене не переконало, але від якоїсь частини тягаря на душі позбавило.
Я озирнувся й зрозумів, що вимощена каменем доріжка завела далеко від дому.
Минувши гущавину, я опинився на стрімкому березі ставка, унизу білів піщаний пляж, до якого вели круті сходи з грубо обтесаного граніту. Уже намірився спуститися по них, коли мене зупинив чийсь голос.
– Ви збираєтеся з горлечка пити?
Я глянув на пляшку в руці й запізно зрозумів, що справді не подумав про посуд. Точніше, я ні про що не думав, коли прихопив її з кабінету Влада. Лише потім обернувся до всевидючого співрозмовника.
На зеленій галявинці неподалік від доріжки побачив уже знайомий мені інвалідний візок. Дружина Влада сиділа під яскравою парасолькою, на вкритих пледом колінах лежав альбом, у руці вона тримала олівець. В очах жінки миготіли смішинки. Напевно, я здавався їй смішним: із пляшкою в руці й без склянки…
Тьху, до чого тут склянка?
– Пробачте, – вичавив, думаючи, як би швидше втекти.
Але жінка – забув, як її звати – усміхнулася, і її усмішка не здалася мені образливою.
– Знаєте, я б теж ковтнула трішки…
– Але ж у мене немає склянки…
– А ми з горлечка по черзі.
Я не міг відмовити нещасній жінці, волею долі прикутій до інвалідного візка. По суті, ми з нею споріднені душі, обоє нещасні по-своєму. Вона від тілесної недуги, я – від душевної травми.
Ціною неймовірної напруги мозкових звивин мені вдалося згадати, що її звати Марина. І, коли це сталося, я почувся впевненіше, немов земля, яка досі погойдувалася під ногами, набула звичної непохитності.
– Вам личить біле вбрання.
Ні до чого не зобов’язальний комплімент припав їй до душі. Рум’янець розлився по щоках. Напевно, нечасто її тішили приємними словами. І метаморфоза, що сталася, остаточно перекреслила перше порівняння з дохлою рибою. Переді мною сиділа приємна, симпатична жінка. Не красуня, але й не без перчика. Тієї живинки, яка з точки зору привабливості означає більше, ніж класичні риси й підігнана під невідомо ким придумані стандарти фігура.
Одягнена Марина була в ту ж світлу блузку, у якій я бачив її на сніданку; з-під товстого пледа, що укутував нижню частину тіла, визирали тупі кінчики спортивного взуття. Світле волосся було розпущене й підв’язане блакитною стрічкою, яка оперізувала лоб, немов обруч.
Блакитний колір пасує блондинкам.
Цієї миті я немов уперше її побачив. Швидкоплинне знайомство за столом й упереджена помилкова думка канули в минуле. Тепер вона постала переді мною в іншій іпостасі. Якби не інвалідне крісло, я ніколи б не здогадався про її фізичну ваду. Усмішка Марини безслідно стирала печать приреченості, притаманну калікам, і жінка одразу перетворювалася на цікаву симпатягу.
– Я десь читала, що всі письменники – п’яниці. Ви перший із їхньої плеяди, кого я побачила наживо, і, схоже, у книжках не брешуть.
У її очах веселилися пустотливі бісики.
– Зважаючи на те, що