Марево. Світлана Томашевська
ваші гості теж моїм коштом.
Високий стиль давався Владові через силу, він ледь себе стримував.
– Гадаю, вам не варто забувати, що на цьому місці протягом кількох століть було родове гніздо моїх предків, і ви маєте дякувати долі й своїй дружині за те, що вам дозволено тут перебувати. Меркантильність ваша позбавлена моральних принципів. Коли ви домагалися руки моєї дочки, то клялися забезпечити їй нормальне життя. Мушу зауважити: ви погано справляєтеся зі своїм обов’язком. Моя дочка ніколи не була з вами щаслива. До того ж ви зробили її калікою.
Було важко зрозуміти, як настільки емоційні за змістом фрази можна говорити буденним, можливо, навіть байдужим голосом. Наталія Володимирівна констатувала те, що, на її думку, було непорушною істиною, і при цьому інтонація залишалася рівною, без сплесків, нібито завчений текст на сторонню тему, яка жодним чином не стосувалася її особисто.
– Маячня! – сказав Влад, певно, відкидаючи звинувачення з приводу дружини, а може, коментуючи так усе почуте.
Теща не відреагувала на його резюме.
– Інокентій Веніамінович почувається ображеним і чекає на вибачення.
– Інокентій Веніамінович? Це ж який із них? – Влад відверто корчив дурня й не вважав за потрібне приховувати цього. – А, згадав, такий лисенький недомірок? До чого ж він незграбний, люб’язна Наталіє Володимирівно. Хоча, зізнаюся, було кумедно дивитися, як він плюхнувся, виходячи з їдальні. Ці жахливі пороги… Перекажіть йому: я подумаю, яким чином зробити їх нижчими.
– Він чекає на ваші вибачення, – повторила Наталія Володимирівна.
– Вибачення? А я тут до чого? Якщо людина взялася пити, вона має себе контролювати. Чи не так?
Влад повернувся до мене, чекаючи на підтримку.
Я не хотів уплутуватися в чужі розбірки, але й подітися було нікуди. Невизначено кивнув головою: мовляв, самі розумійте, що означає кивок, – і відвів очі. Тільки недостатньо швидко. Мій погляд зіткнувся з поглядом Наталії Володимирівни, і, крім звичайного холоду, я вловив у ньому незрозумілу, безпричинну ненависть.
Розправившись зі мною, Наталія Володимирівна нагородила таким же поглядом Влада й, не сказавши більше й слова, гордо пішла.
Якщо я відчував зрозумілу в моєму становищі незручність, то на поведінці Влада візит тещі ніяк не позначився. Схоже, він устиг звикнути до таких витівок і не брав їх близько до серця. Або взагалі не брав нічого близько до серця.
Утім, таким Влад був і раніше, у шкільні роки, – непробивним флегматиком. Він був здатний на вчинок, коли його сильно діставали, але не був здатний на помсту, підступність, на цілеспрямовані дії для підтвердження власної правоти. В останньому він не сумнівався, а якщо так, навіщо комусь щось доводити? Його зовнішнє смирення жодним чином не здавалося слабкістю. Навпаки, його всепрощення сприймали як милостиву поблажливість сильного, упевненого в собі звіра стосовно слабшого й незграбного.
Ось і зараз, варто було Наталії Володимирівні вийти,