Марево. Світлана Томашевська
як вони мене знайдуть?
Коли не помітили зараз, де гарантія, що повернуться назад?
В очах защеміло, я був готовий розплакатися.
Більше не хотілося переставляти ноги і йти далі. Даремне заняття. Усе одно не вистачить сил, аби кудись дістатися.
Скинув із плеча обридлу сумку. Тільки зараз, коли відчай узяв гору над летаргією, я відчув, наскільки вона важка.
Сумка покотилася вниз. Я потягнувся за нею, послизнувся й опинився в канаві.
Я не забився, а зайва волога не могла погіршити й так безрадісне становище. Сумка зручно підвернулася під голову, немов подушка. Я заплющив очі, уявивши себе в теплому ліжку. Але холод повернувся й почав дошкуляти з новою силою. Інстинкт самозбереження переміг і змусив ворушитися.
Зі стогоном – на прокльони сил не лишилося – я знову вибрався на розкислу дорогу, аби продовжити остогидлу гру «Ступи крок».
За що такі страждання? Навіщо я сюди поперся? Чи мені погано було вдома?
Розмаїття захотілося? Нудно стало?
От і маю. Отримав сповна.
Сльози вже струмками лилися з очей. Від жалю до себе, від тієї несправедливості, якої я зовсім не заслуговував.
Кожен наступний крок давався важче. В’язкий чорнозем не бажав відпускати, затягував взуття, намагався роззути. Сил залишалося менше, а перед очима все та ж молочна блідість, непрозора, щільна, відчутна.
Скільки я пройшов, де перебуваю, чи туди йду?
Яка різниця!
Я змирився з думкою, що йду лише заради того, щоб іти.
Важливий процес. А результат…
Очі нічого не бачили, крім суцільної білої плями. Неначе осліп. Але я знав, причина в іншому: у тумані, у сльозах, а може, і в тому, що я не хотів нічого бачити.
І коли на білій плямі з’явилися червоні цятки, я не відчув радості, лише здивувався.
І насторожився.
У туманному світі, часткою якого я вже звик себе вважати, вони здавалися чужорідними. А все чужорідне насторожує й не вселяє довіри.
Навчений недавнім досвідом, зійшов на узбіччя і, як виявилося, не дарма. Автомобіль, що обігнав (хвилину чи годину тому, час втратив для мене значення), повільно задкував і, минувши мене, зупинився.
Тепер я не бачив червоних вогників, мене сліпило біле сяйво, незвично яскраве, неприємне до болю.
Грюкнули дверцята.
– Славику! – почув знайомий голос.
Не Вася й не Колян.
– Влад?
– Хто ж іще? Якого дідька ти тут робиш? Не міг на станції зачекати?
Справді, якого дідька я тут роблю? Важке запитання.
– Та що з тобою? Очухайся.
Лише після цих слів я повернувся на звук голосу. Світло вдарило по очах. Я примружився.
– Крантець! Як же я тебе такого в машину візьму? Ти мені весь салон забрудниш.
От буржуй! Йому автомобіль дорожчий за шкільного товариша.
Але я не образився. У мене не залишилося сил на те, щоб ображатися.
– Гаразд, щось придумаємо.
Влад не наважився вийти із салону, і я не засуджував