Марево. Світлана Томашевська
переважали вогкість і бруд. У ніс ударило запахом сечі, екскрементів, але довелося змиритися. З двох бід вибирають меншу.
Від лавочки біля задньої стіни лишився тільки спогад у вигляді металевої рейки, проржавілої й геть не стерильної. Але й це я сприйняв за благо, примостив на ній сумку і, підстеливши носовичок, присів сам. Спочатку кріпився й не наважувався притулятися до стінки, але потім наплював на умовності, влаштувався зручніше, очі зімкнулися самі собою, і на якийсь час блаженна дрімота згладила зовнішні негаразди.
Сон не був глибокий. Я чув, як тьопають краплі дощу, як вітер шелестить іще не опалим із дерев листям. Іноді холодні бризки залітали всередину й зрошували обличчя, але нагромаджена втома все ж дала розрядку, увімкнула якийсь запобіжник і теплим коконом відгородила мене від зовнішнього дискомфорту.
Не знаю, як довго я перебував у такому собі стані напівдрімоти. Сном його не назвати; свідомість лише на миттєвості провалювалася в забуття. Я осмислював, де перебуваю, слух фіксував звуки негоди, тіло з часом дедалі більше тремтіло від надлишку вологи. Лише інколи все провалювалося в небуття, милостиво дозволяючи відволіктися від жалю до себе, та й то не зовсім, а якось наполовину.
Неодноразово я подумки посилав прокльони на адресу шкільного товариша. Іноді, аби забутися, намагався згадувати приємне: про Наталку, про те, як чудово складаються в нас стосунки. Тільки добре в голові чомусь не утримувалося.
З одного такого напівпровалля мене висмикнув стук автомобільних дверцят, який несподівано гучно пролунав поруч.
Чи й не дивина?
От тільки глибинка, у якій я опинився, щось перевернула в мозку. Навіть наявність автобусної зупинки майже не асоціювалася з транспортом. Переважала впевненість, що селище дуже давно вимерло, а вимощена бруківкою площа й будівля вокзалу – лише мовчазні пам’ятники, свідки епохи, яка казна-коли пішла в небуття, щось на зразок римського Колізею. Поїзди прибувають сюди з іншої реальності і, ненадовго зупинившись за звичкою, одразу поспішають назад.
Що за думки?
І все ж сторонній звук, природний у звичній, нормальній обстановці, змусив мене підскочити. Я ледь не впав із незручного сидіння. Дрімота щезла, але в голові прояснилося не одразу.
Думки ще плуталися в лабіринті хитромудрих асоціацій, коли зовні почулися кроки, що чалапали по калюжах. За мить довга тінь навскоси перетнула брудну долівку мого тимчасового притулку. Вона була така величезна, що не вміщалася на підлозі, звертала на стіну й повністю затуляла собою бліду пляму, яка ледве досягала сюди від розташованого на протилежному боці площі ліхтаря.
Але ж…
Від ліхтаря, що ледь здатен пробити завісу вологого пилу, тінь не могла бути настільки виразною й ідеально чорною. Та й світла в моїй будці начебто побільшало.
Чи не бовдур я? Це ж світло від автомобільних фар.
– Ба, та тут привиди завелися. Чоловіче, не спи, замерзнеш!
Нормальний людський голос, гучний, глузливий, здався мені ірраціональним, однак