Відьмак. Сезон гроз. Анджей Сапковський
І не відводила погляду від окуляра підзорної труби.
– Ти поводишся, – сказала нарешті, – наче п’ятнадцятилітка. Ти наче вперше таке бачиш.
– Для мене завжди вперше, – визнав він, затримавшись. – А п’ятнадцятиліткою я, чесно кажучи, не був ніколи.
– Я родом зі Скелліге, – сказала вона йому пізніше, уже в ліжку. – Море я маю в крові. І я кохаю його… Іноді марю, – продовжила, коли він промовчав, – щоби попливти. Сама-самісінька. Поставити вітрило й вийти в море… Далеко-далеко, аж крізь горизонт. Навколо тільки води та небо. На мене бризкає солона піна хвиль, вітер шарпає волосся, наче пестить його чоловік. А я сама, цілковито сама, безкінечно самотня серед чужої й ворожої мені стихії. Самотність серед моря самотності. Ти не мариш про неї?
«Ні, не марю, – подумав він. – Я маю її щодня».
Настав день літнього сонцестояння, а після нього – магічна ніч, найкоротша в році, під час якої в лісах квітнула папороть, а натерті вужачкою голі дівчата танцювали на мокрих від роси галявинах.
Ніч коротка, наче миттєвість.
Ніч шалена й сяюча від блискавок.
Уранці після сонцестояння він прокинувся один. У кухні чекав сніданок. І не тільки.
– Добрий день, Мозаїко. Чудова погода, вірно? Де Литта?
– У тебе сьогодні вихідний, – відповіла вона, не дивлячись на Ґеральта. – Моя незрівняна майстриня матиме чимало роботи. Допізна. Через час, який вона присвятила… розвагам, назбиралося пацієнток.
– Пацієнток?
– Лікує безпліддя. Й інші жіночі хвороби. Ти не знав? Ну, то вже знаєш. Гарного дня.
– Не йди ще. Я хотів би…
– Не знаю, що ти хотів би, – перебила вона. – Але це, думаю, погана ідея. Краще, аби ти зі мною не розмовляв. Якби вдавав, що мене й узагалі немає.
– Корал уже не скривдить тебе, ручаюся. Зрештою, її немає тут, вона нас не бачить.
– Вона бачить усе, що хоче побачити, їй для цього вистачить лише кількох заклять та артефакту. І не думай, що ти маєш на неї хоча б якийсь вплив. Для цього треба щось інше, аніж… – рухом голови вона вказала на спальню. – Прошу тебе, не називай при ній мого імені. Навіть мимохідь. Бо вона це мені пригадає. Нехай навіть через рік, але пригадає.
– Якщо так вона тебе сприймає… Ти не можеш просто піти?
– Куди? – обурилася вона. – До ткацької мануфактури? Підмайстром до кравця? Чи відразу до лупанарію? У мене нікого немає. Я ніхто. І буду ніким. Тільки вона може це змінити. Я стерплю все… Але не додавай проблем, якщо зумієш. У місті, – глянула вона на нього за мить, – я зустріла твого приятеля. Того поета, Любистка. Він питав про тебе. Непокоївся.
– Ти його заспокоїла? Пояснила, що я в безпеці? Що мені нічого не загрожує?
– Навіщо б мені брехати?
– Вибач?
– Ти тут не в безпеці. Ти тут, із нею, через тугу за тією. Навіть коли близько з нею, думаєш ти тільки про іншу. Вона знає про це. Але грає в цю гру, бо її це розважає, а ти чудово вдаєш, ти диявольськи переконливий. Утім, чи думав ти про те, що буде, коли видаси себе?
– Сьогодні