Відьмак. Сезон гроз. Анджей Сапковський
В обох випадках я маю тобі подякувати. За квітку. І за те, що вона говорить. Дякую тобі. І відповім тим самим. Теж тобі щось запропоную. Ось, цю тасьмочку. Потягни за неї. Сміливо.
«Що я оце роблю?» – подумав він, потягнувши. Плетена тасьмочка гладенько вислизнула з обметаних дірочок. До самого кінця. І тоді шовково-шифонова сукня стекла з Литти, наче вода, м’якенько вкладаючись навколо кісточок. Він на мить заплющив очі: голизна її вдарила в нього, наче раптовий блиск світла. «Що я роблю?» – подумав він, обіймаючи її за шию. «Що я роблю?» – подумав, відчуваючи смак коралової помади на губах. «Те, що я роблю, повністю позбавлене сенсу», – думав він, делікатно спрямовуючи її на комод біля патіо й саджаючи на малахітову кришку.
Вона пахла фрезією та абрикосом. І чимось іще. Може, мандарином. Може, ветівером.
Це тривало якийсь час, а під кінець комод досить небезпечно розкачувався. Корал, хоча й міцно його обіймала, ані на мить не випускала фрезію з пальців. Запах квітки не перебивав її запаху.
– Твій ентузіазм мені лестить. – Вона відірвала уста від його уст і тільки тоді розплющила очі. – І це сильний комплімент. Але я маю ліжко, знаєш?
І справді мала. Величезне. Просторе, наче палуба фрегата. Вона повела його туди, а він ішов слідом, не в змозі надивитися. Вона не оглядалася. Не сумнівалася, що він іде слідом. Що без вагання піде туди, куди вона поведе. Не відводячи погляду.
Ліжко було величезне й мало балдахін, постіль була з шовку, а простирадло – із сатину.
Вони використали ліжко без тіні сумнівів, повністю, кожен його дюйм. Кожну п’ядь шовку. І кожну складку сатину.
– Литто…
– Можеш звертатися до мене «Корал». Але зараз не говори нічого.
Nil admirari. Запах фрезії та абрикоса. Руде волосся, розсипане по подушці.
– Литто…
– Можеш звати мене Корал. І можеш зробити мені це ще раз.
Стегно Литти оздоблювало майстерне й казково різнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку, трикутну за формою завдяки величезним плавникам. Таких риб, що звалися скаляріями, багачі та сноби-нувориші звикли тримати в акваріумах та басейнах. Тож ці риби завжди асоціювалися в Ґеральта – і не тільки в нього – зі снобізмом й претензійним позерством. Тож його здивувало, що Корал обрала саме таке, а не інше татуювання. Здивування тривало лише мить, пояснення прийшло швидко. Литта Нейд, беззаперечно, ззовні, з вигляду була молодою. Але татуювання було з часів справжньої її молодості. З тих років, коли привезені з-за океану рибки-скалярії були справжнім раритетом, багачів було небагато, нувориші тільки-тільки спиналися на ноги й мало в кого були акваріуми. Татуювання її, подумав Ґеральт, пестячи скалярію кінчиками пальців, це наче метрика; дивно, що Литта все ще його носить замість того, аби магічно усунути. Що ж, подумав він, переносячи пестощі в райони, віддалені від риби, мила то справа – спогади про юнацькі роки. Не просто позбутися такої пам’ятки. Навіть якщо вони вже відзвучали й стали банально патетичними.
Він звівся на лікті й пильно