Відьмак. Сезон гроз. Анджей Сапковський
слізка на оці виступає… Веселіше, веселіше! Я пожартувала.
– Ти мене привабила. Наче самця.
– Що там іще?
– Ти мене привабила. Наче комаху. Фрезійно-абрикосово-магічними феромонами.
– Ти серйозно?
– Не злися. Прошу, Корал.
– Я не злюся. Навпаки. Якщо подумати, то мушу визнати твою правоту. Так, це натуралізм чистої води. Тільки що все геть навпаки. Це ти мене заморочив та звабив. З першого погляду. Ти природно та анімалістично станцював переді мною шлюбний танець самця. Підстрибував, тупав, розпушував хвоста…
– Неправда.
– …розпушував хвоста та бив крилами, наче тетерук. Кукурікав та кудкудакав…
– Я не кудкудакав.
– Кудкудакав.
– Ні.
– Так. Обійми мене.
– Корал?
– Що?
– Литта Нейд… Це ж також не твоє справжнє ім’я, вірно?
– Моє справжнє було б непросто промовити.
– Це як?
– А скажи швидко: Астрід Литтнейд Асгейррфіннбьорнсдоттір.
– Розумію.
– Сумніваюся.
– Корал?
– Ага?
– А Мозаїка? Звідки в неї таке прізвисько?
– Знаєш, відьмаче, чого я не люблю? Запитань про інших жінок. Особливо коли той, який питає, лежить зі мною в ліжку. І розпитує замість того, щоби зосередитися на тому, на чому він саме зараз тримає долоню. Ти б не відважився на щось подібне, якби був у ліжку з Йеннефер.
– А я не люблю називати певні імена. Особливо в ту мить, коли…
– Мені припинити?
– Цього я не говорив.
Корал поцілувала його в плече.
– Коли вона потрапила до школи, звалася Аїк, родового імені я не пам’ятаю. Мало того, що ім’я дивне, так вона ще й потерпала через проблеми з пігментом шкіри. Щоку мала поцятковану світлими плямками, і справді воно виглядало, наче мозаїка. Її, зрозуміло, вилікували вже після першого семестру: чародійка не може мати жодних недоліків. Але прізвисько, спочатку знущальне, прилипло. Вона й сама його полюбила. Але досить уже про неї. Говори до мене й про мене. Ну, давай.
– Що давати?
– Говори про мене. Яка я. Вродлива, вірно? Ну, скажи!
– Вродлива. Руда. І веснянкувата.
– Я не веснянкувата. Веснянки я усунула за допомогою магії.
– Не всі. Про деякі ти забула. А я їх видивився.
– Де ти… Ах. Так. Правда. Тож я веснянкувата. А яка ще?
– Солодка.
– Вибач?
– Солодка. Наче вафелька з медом.
– Ти певно з мене не насміхаєшся?
– Глянь на мене. У мої очі. Чи бачиш у них хоча б тінь нещирості?
– Ні. І це мене найбільше непокоїть.
– Присядь на край ліжка.
– Бо?
– Хочу взяти реванш.
– Вибач?
– За веснянки, які ти видивився там, де їх видивився. За докладання зусиль й уважне… дослідження. Хочу взяти реванш і віддячити. Можу?
– Безумовно.
Вілла чародійки,