Повернення у притулок. Меделін Ру
студентів, а не для тих, хто прикидався потенційними студентами.
– Ну, принаймні на двадцять відсотків це не так страшно, як на фото, – пробурмотів Джордан. – Чи може мені хтось пояснити, чому кожна стара світлина виглядає так, ніби її спеціально обробляли, щоб вона стала похмурою і зловісною?
– Схоже, тут немає жодного атракціону, – зауважила Еббі й, примруживши очі, глянула на ярмарок.
– Твоя правда, – знизав плечима Джордан. – Ні тобі чортового колеса… Якось по-дурному робити ярмарок без атракціонів. Та нам усе одно треба туди навідатись. Хто знає, Дене, може, нам вдасться знайти якусь важливу зачіпку.
– Якщо буде час, – відповів Ден, вирішивши не звертати уваги на сарказм Джордана. – Тільки після того, як перевіримо всі адреси. Якщо й цього не встигнемо, нам доведеться розділитися.
Лише згодом він зрозумів, що його друзі стоять, опустивши голови, і ніяк не реагують на його слова.
– Мені не хочеться псувати вам настрій, – не вгавав Ден. – Але ми тут саме для цього.
– Ми тут для того, щоб дізнатися, чому нам сняться кошмари і вчуваються голоси. Ми тут для того, щоб усе це припинилося і ми змогли спокійно жити далі. – Джордан застебнув куртку, щоб закритися від вітру. – Може, нам і знадобляться Феліксові «настанови», Дене, а може, й ні. Але ти не можеш відкидати можливість того, що цей хлопець несповна розуму і в тих будинках немає нічого страшнішого за прихильників Республіканської партії.
– Ти думаєш, що Фелікс обрав кілька довільних адрес заради розваги? Не вірю, – наполягав Ден, і досить розважливо, як він сам думав. – Гадаю, що той, ким Фелікс… одержимий… і дав йому ці координати. Вони пов’язані. Я це відчуваю.
– Справді? Невже активуються твої сили суперлікаря?
– Джордане, це не смішно. – Еббі легенько штовхнула його ліктем.
– Твоя правда. Чорт. Вибач, просто… знову повернутися в це місце… Я знав, що будуть дивні відчуття, але ж не настільки дивні. Та ще й цей ярмарок – від нього тільки гірше.
Ден не міг його винити. Усі троє затихли і мовчки просувалися стежкою, що зміїлася поміж академічних будівель і приміщень студентських братерств. Адміністрація, біля якої вони мали зустрітися зі своїми наставниками, була в дальньому кінці подвір’я і мала окрему під’їзну алею для автівок батьків, які підвозили своїх дітей до коледжу. Скидалося на те, що Ден, Джордан та Еббі були єдиними, хто приїхав сюди автобусом.
По дорозі вони минули невеличке загороджене кладовище. Минулого літа Ден не звертав на нього особливої уваги, адже це був лише доглянутий, укритий травою клаптик землі з розкиданими в довільному порядку надгробками. Деякі надгробні плити були такими старими, що вже розкришились під дією часу. Аж раптом Ден помітив, що на одній зі свіжіших могил щось зблиснуло яскраво-червоним кольором. Спершу він подумав, що то звичайний букет, а коли придивився, то збагнув, що там лежить вінок із червоних троянд якоїсь дивної форми, що нагадувала череп.
Поміж надгробків стелився тоненький килимок туману.
– Незвичний