Повернення у притулок. Меделін Ру
за стіною його зубів ховалася якась таємниця, яка тільки й чекала слушного часу, щоб вистрибнути.
– Невже?
– Що ти маєш на увазі? – прошепотів Ден. Він зазирнув Феліксу за плече і глянув на віконечко на дверях. Фелікс видав ще один різкий смішок, тоді примружився і скоса подивився на Дена. – Може, мені не варто було сюди приходити.
– Уже… Усе добре. Я… Зірка досі пече, але я… Так, я можу протриматись досить довго.
Фелікс наблизився до Дена майже впритул – ще трошки, і він би вперся підборіддям у Денове плече. Ден закляк і навіть не відчув, як щось упало йому на коліна.
– Не можна, щоб вони це побачили, – прошипів Фелікс. – Прикрий рукою. Так, ось так, добре. Не дозволяй їм цього забрати. Якщо вони це заберуть, ти ніколи не зможеш знайти свій шлях, і від цього у мене будуть клопоти. Стільки клопотів. Ще більше пекучого болю.
– Що це? – Ден притис рукою… карту? Листа?
– Йди за ними, Денні! Ти побачиш. Ти все побачиш! – Фелікс відкинувся на спинку стільця і закрив обличчя обома руками. З-під його долонь вирвався приглушений плач. – Пробач мені, Дене. Що ми зробили з тобою… Це страшно. Це жахливо. Не знаю, чи можна тепер чимось зарадити.
– Що? З тобою все добре? Тобі щось болить? – Ден почав гарячково озиратися, та, як він і сподівався, почулося пікання замка і двері відчинилися. Увійшла медсестра.
– Нам тут потрібна допомога!
– Йди за ними, – крізь пальці схлипував Фелікс. – Йди, Деніеле! – Він ніби виривав зі свого горла кожне слово. – Страх – це цілком нормально! – скрикнув він. – Я й сам постійно наляканий.
Медсестра Ґрейс підбігла до Дена і вхопила його за плече.
– Тобі треба піти, – сказала вона, опускаючись на коліна перед Феліксом. – Будь ласка, – додала вона, коли з’явився санітар, який мав провести Дена. – Тобі час іти.
Ден стояв, мов укопаний, тоді почав задкувати, коли побачив, як медсестра намагається заспокоїти ошалілого Фелікса, а той упивається нігтями їй у плечі, щоб видертись угору і ще раз глянути на Дена.
– Йди за ними, Деніеле! Йди! А мені вже час прокидатися! Прокинься, Феліксе! Прокинься!
Звук Феліксових криків відлунював йому в голові, вилетів за ним у коридор. Санітар вів його до вестибюля, Ден плентався позаду, обережно тримаючи в руці записку, яку йому дав Фелікс. Він запхав її до кишені спортивної куртки якраз перед тим, як вони вийшли до вестибюля. Місіс Шеридан підвелася з низенької пошарпаної канапи. Ден не сказав ні слова, але кутики її вуст почали смикатися.
– Як гадаєш, це йому допомогло? – тихенько спитала вона.
– Я не знаю, можливо, – відповів Ден. Його щоки палали від очевидної брехні. – Ні, я сумніваюся, що це допомогло. Вибачте.
Місіс Шеридан кивнула, тоді опустила тремтячу руку йому на плече.
– Дякую за те, що спробував. – Не промовивши більше жодного слова, жінка обернулась і вказала йому на металодетектор.
Ден, не тямлячи себе, забрав пакет зі своїми речами.
Медсестра Ґрейс наздогнала їх, коли