Повернення у притулок. Меделін Ру
і виносити звідси. Ми, певна річ, спостерігатимемо за вами, на випадок якщо він розбушується чи стане пригніченим. Мені треба, щоб ти на словах підтвердив, що розумієш ці правила.
– Я розумію, – відказав Ден.
Він ніяково ковтнув. Востаннє, коли він бачив Фелікса, вони були в операційній-амфітеатрі і їх розділяв скальпель. Двері ледь чутно пікнули, коли медсестра провела перепусткою по електронному замку. Щось легенько зашипіло, клацнуло, і важкі білі двері відчинилися. Вони ввійшли до невеликого передпокою, де було кілька пластмасових стільців і засклене вікно, що виходило на сусідню палату. Всередині був Фелікс. Він сидів за столом, одягнений у чисту білу вовняну піжаму в тонку блакитну смужку. Його руки лежали на колінах, укритих картатим покривалом. Він дивився у справжнє вікно, хоча й заґратоване, його погляд губився вдалині.
Він не був схожий на того стрункого педантичного Фелікса, яким його запам’ятав Ден, – здавалося, що він усох, що від того качка, яким він став за літо, залишилась лише примарна тінь. Усе, що він набрав за допомогою суворої дієти і регулярних тренувань, тепер ніби обтяжувало, ніби тягнуло його тіло до підлоги.
Медсестра відімкнула для Дена ще один електронний замок і провела до Феліксової палати. Ден почув, як за його спиною з легеньким шелестом зачинились двері і клацнув замок. Було таке відчуття, наче з кімнати викачали все повітря і залишили їх у холодній герметично закритій коробці.
Фелікс навіть не повернувся, коли він увійшов, хоча Ден помітив, як його тонкі губи здригнулися в ледь помітній посмішці.
– Вітаю, Деніеле Кроуфорд, – тихо промовив Фелікс. – Я чекав на тебе.
Роздiл № 4
Недалеко від Фелікса, що вдивлявся кудись у вікно, стояло порожнє крісло.
Цю палату не було обшито м’якою оббивкою, але навряд чи її можна було назвати комфортною для проживання. Кімнату заповнював запах антисептиків – Дену здалося, що тут пахне, як у шкільному туалеті. Єдиним предметом, що мав риси бодай якоїсь індивідуальності, було покривало, що лежало у Фелікса на колінах; усе інше було або білого, або блідо-блакитного кольору.
– Привіт, – сказав Ден, ніяково наближаючись до стільця. Сів і засовався на місці. – Твоя, гм… твоя мама надіслала мені листа. Вона написала, що ти хотів мене бачити. Чи, може, «хотів» – це занадто сильно сказано. Ну, вона сказала, що ти запитував про мене.
Фелікс повернувся, щоб бачити його. Він був без окулярів, тонкий гострий ніс дістався йому від мами. Чи завжди у Фелікса були такі великі очі й такий проникливий погляд? Ден бачив своє обличчя, що відбивалося в тих пронизливих очах.
Фелікс сіпнувся, ніби хотів знизати плечима.
– Я більше не ношу окулярів. Оправи, бачте, можна розбити і ними покалічити себе. Замість них у мене тепер контактні лінзи.
Ден кивнув, склав долоні докупи і поклав їх на коліна.
– Особисто я вважаю, що перерізати сонну артерію шматком зазубреного пластику – це вельми марудний і геть неефективний спосіб самогубства, але мені казали, що таке вже траплялося раніше, тому… –