Протистояння. Том 2. Стівен Кінг
та чкурнув до «остіна». На ходу він згубив другий револьвер – зброя випала з низької кобури та заскакала асфальтом. З низьким, рипучим гарчанням найближчий до Пацана вовк кинувся до нього в ту ж мить, як він пірнув до «остіна» та загрюкнув дверцята.
Він ледве встиг. Вовк гарчав, скакав на двері та крутив жаскими палаючими очима. До нього приєдналися його побратими, і за кілька секунд вони оточили машину. Зсередини «остіна» визирало маленьке, кругле обличчя Пацана, подібне до білого повного місяця.
Низько нахиливши трикутну голову, до Чувака-Сміттєбака рушив один з вовків. Його очі палали, як протитуманні вогні.
За тебе – життя…
Весь страх вивітрився. Сміттєбак рушив назустріч тварині. Він простяг обсмалену руку, і вовк лизнув її. Хижак сів, обкрутивши задні лапи пишним, однак обскубаним хвостом.
Пацан витріщався на нього з відвислою щелепою.
Чувак-Сміттєбак поглянув йому у вічі, усміхнувся та показав середній палець.
Обидва середні пальці.
– Срака тобі! Хер вилізеш! – крикнув він. – Чув мене? ВІРИШ У ЦЮ ХУЙНЮ-МУЙНЮ?! ХЕР ВИЛІЗЕШ! НЕ КВАКАЙ, Я ТОБІ САМ ВСЕ РОЗКАЖУ!
Вовк обережно взяв у зуби його здорову руку. Сміттєбак глипнув донизу. Тварина знову стояла на своїх чотирьох і легенько смикала його. Смикала в бік заходу.
– Гаразд, – спокійно промовив Сміттєбак. – Окей, друже.
Він рушив у бік тунелю. Вовк ішов за ним назирці, наче вимуштруваний пес. По дорозі до них пристало ще п’ятеро вовків, які чаїлися серед безживних авто. Тепер він ішов з одним вовком попереду, одним позаду і ще двома по боках, наче сановник з ескортом.
Сміттєбак спинився та востаннє поглянув через плече. Побачене назавжди лишилося в його пам’яті: сіре кільце терплячих вовків, що сиділи навколо маленького «остіна» з блідою сферою всередині – то було лице Пацана, який витріщався з віконця та ворушив губами. Вовки шкірилися на нього, висолопивши язики. Вони немов питали в Пацана, коли ж він дасть темному чоловікові копняка, коли ж він витурить його з Лох-Шпекаса. Коли, га, коли?
Чувак-Сміттєбак загадався, скільки ж ці вовки сидітимуть круг маленького «остіна», оточивши його зубатим колом. Звісно ж, відповідь лише одна – скільки потрібно. Два дні, три, а то й чотири. А Пацан сидітиме й визиратиме у вікно. Їсти-пити там нічого (хіба що в дівчинки-підлітка був супутник), а вдень температура в салоні авто може сягати й ста тридцяти градусів[57] – справжній парник. Собачки темного чоловіка чекатимуть, доки Пацан помре з голоду або ж набереться божевілля якраз достатньо, щоб відкрити дверцята й спробувати втекти. Чувак-Сміттєбак захихотів у темряві. Пацана зовсім небагато. По кусню на вовка, не більше. Головне, щоб не потруїлися.
– То що, не збрехав я?! – крикнув він, а тоді задер голову та захихотів до яскравих зірок. – Не квакай, як віриш у цю хуйню-муйню! Я тобі САМ усе скажу, блядь!
Його примарно-сірі супутники серйозно йшли поряд, не випускаючи Сміттєбака зі свого оточення та не зважаючи
≈ 54 °C.