Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн
т-акто, – кажу я.[153] Зі мною щось не так?
– Я подивився під раковиною, – на щастя, продовжує Девід, – і в шухляді біля телефону. Телефон не під’єднаний, між іншим. Думаю, він розряджений.
Я й не пригадаю, коли востаннє користувалася домашнім телефоном.
– Так, справді.
– Я можу його полагодити.
Не треба, думаю я.
Я повертаюся назад до сходів.
– У мене є канцелярський ніж у комірчині для прання, – кажу я, та він вже слідує за мною.
На сходовому майданчику я зупиняюся й відчиняю двері комірчини. Всередині чорно, як на голівці згорілого сірника. Я смикаю за мотузок біля голої лампочки. Кімнатка схожа на довге вузьке горище, в самому кінці складені пляжні крісла, на підлозі стоять банки з фарбою, ніби горщики для квітів, а ще, неймовірно, але тут є і шпалери Жуї[154] – видніються пастушки з кавалерами і дивний наїжачений хлопчисько. Недоторканий ящик для інструментів Еда лежить на полиці. «Я не майстер на всі руки, то й що, – сказав би він. – З таким тілом, як у мене, майстром і не треба бути».
Я відмикаю ящик, нишпорю в ньому.
– Ось воно. – Девід показує пальцем на сріблясте пластикове руків’я, з якого стирчить лезо. Я хапаю ніж. – Обережно.
– Ну та не поріжу я тебе. – Обережно передаю ніж йому, лезом до себе.
– Я не хочу, щоб ти сама порізалась, – каже він.
Іскорка задоволення спалахує всередині, ніби пелюстка полум’я. – А для чого він тобі, між іншим? – Я знову смикаю за мотузок, і комірчина занурюється в ніч. Девід не рухається.
Мені спадає на думку, що отак, як ми стоїмо у темряві, я – у своєму халаті й він – з ножем у руці, це найближче, ніж я коли-небудь з ним стояла. Він міг би поцілувати мене. І він міг би вбити мене.
– Один з наших сусідів попросив мене дещо в чому допомогти йому. Повідкривати коробки та порозносити різне.
– Хто саме?
– Той, що за сквером. Расселл. – Він виходить, вирушаючи в бік сходів.
– Як він тебе знайшов? – питаю я, йдучи за ним.
– Я розклеїв кілька листівок про пошук підробітку. Він побачив одну в кав’ярні чи деінде. – Девід повертається й дивиться на мене. – Ти його знаєш?
– Ні, – відповідаю я. – Але він заходив учора, оце й усе.
Ми знову на кухні.
– Йому потрібно розпакувати кілька коробків і змонтувати якісь меблі для підвалу. Я повернуся десь по обіді.
– Не думаю, що зараз у них хтось є.
Він підозріливо змірює мене поглядом.
– Звідки ти знаєш?
Бо я слідкую за їхнім будинком.
– Виглядає так, ніби нікого немає вдома. – Я вказую на будинок 207 крізь кухонне вікно, й у той же момент у їхній вітальні спалахує світло. Алістер там же, стоїть, затиснувши телефон між щокою та плечем, на голові – безлад після сну.
– Ось і він, – каже Девід і вирушає в бік передпокою. – Повернуся пізніше. Дякую за ніж.
23
Я збираюся повернутися до Еда, запитати своє звичне «Вгадай, хто», – цього разу моя черга, але хтось стукає у двері в передпокій уже за мить після того, як Девід виходить. Я йду
Героїня вдається до каламбуру: вислів «саме так» звучить в оригіналі «екзектлі» («exactly»). Її вислів в оригіналі «X-Actoly» у зв’язку з ножем влучно перекладено як «саме т-акто». (