Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн
ніч вирує у мене в голові, ніби сліпуче світло стробоскопа, ніби карусель із «Незнайомців у потягу».[144] Те все дійсно відбулося? Так: ми відкоркували вино, яке принесла Джейн; розмовляли про човни; я зробила одне фото; ми обговорювали наші сім’ї; я розклала пігулки по столу; ми випили ще. Не в такій послідовності.
Три пляшки вина… чи чотири? Все одно, я можу випити й більше, випивала й більше. Пігулки, – кажу сама до себе, ніби детектив, що скрикує «Еврика!», – моє дозування. Вчора я його перевищила удвічі, згадую я. Мабуть, то все через пігулки. «Б’юсь об заклад, воно тебе так гепне, що ти й присісти не встигнеш», – захихотіла Джейн, коли я перехилила порцію пігулок та залила в себе вина їм навздогін.
Голова двигтить; руки трусяться. Я знаходжу дорожній флакон адвілу[145] в шухляді стола, ковтаю три пігулки. Термін придатності минув дев’ять місяців тому. За такий час зачинають і народжують дітей, думаю я. Зароджується ціле життя.
Ковтаю й четверту, про всяк випадок.
А потім… Що потім? Так: прийшов Алістер, розпитував про свою дружину.
Рух за вікном. Я визираю. Це доктор Міллер виходить з дому на роботу.
– Побачимося о третій п’ятнадцять, – кажу йому вслід. – Не запізнюйся.
Не запізнюйся – то було золоте правило Веслі. «Для деяких людей це – найважливіші п’ятдесят хвилин їхнього тижня, – нагадував він мені. – Тому, заради Господа, можеш робити чи не робити усе, що завгодно, головне – не запізнюйся».
Веслі Розумник. Я вже три місяці не перевіряла, як він там. Беруся за мишку та заходжу в Ґуґл. Курсор миготить у полі пошуку, наче пульс.
Він досі займає іменну посаду голови комітету заслужених професорів, як я бачу; досі публікує статті у «Таймз» та різноманітних тематичних журналах. І, звісно, він досі практикує, хоча я пригадую, що його офіс цього літа переїхав на нове місце в Йорквілі.[146] Я кажу «офіс», хоча насправді там лише Веслі, його секретарка Фібі та її сканер кредитних карток від «Сквеа».[147] І те крісло від Імзів. Він обожнює те крісло.
Тільки його, й більш нічого. Веслі ніколи не був одружений; він кохався у своєму лекторстві, а його пацієнти – діти. «І не смій шкодувати бідного доктора Бріла, Фокс», – попереджав він мене. Чудово це пам’ятаю: Центральний парк,[148] лебеді із шиями, ніби знаками питання, сонце в зеніті за мереживом в’язових крон. Тоді він щойно запросив мене приєднатися в ролі молодшого партнера. «Моє життя надто повне», – сказав він. – «Саме тому мені потрібна ти чи хтось, схожий на тебе. Разом ми зможемо допомогти більшій кількості дітей».
Він, як завжди, мав рацію.
Я клацаю на «Ґуґл Зображення». Пошук показує мені галерею фотографій, нічого особливо нового, нічого особливо привабливого. «Я нефотогенічний», – покірно відзначив він якось, обвитий каламутним німбом диму сигарети, затиснутої між брудними й поламаними нігтями.
– Справді, – погодилась я тоді.
Одна його кущиста брова стрибнула вгору.
– Правда чи брехня, що зі своїм чоловіком ти така ж
«Strangers on a Train» (1950) – нуар-трилер реж. А. Гічкока.
Знеболювальний та протизапальний препарат з активною речовиною ібупрофеном.
Квартал у верхньому Іст-Сайді Мангеттену, що вважається одним із найдорожчих та найпрестижніших районів.
«Square» – американська компанія, що займається розробкою рішень для прийому платежів.
Парк посередині Мангеттену площею 341 га.