Нариси з екзистенціальної аналітики педагогічного дискурсу. Олександр Григорович Волков
собі, в першу чергу, для самої себе [20].
Вирішення питання про її гідність припускає розгляд топології педагогічного дискурсу, який аналізується як сукупність місць у просторі влади [9; 10]. Влада трактується як єдність панування і підпорядкування, тобто, обумовленності рівності та нерівнсті. Наявність нерівності викликана суб’єктивними відмінностями та інституціональним рольовими правилами. Останні припускають домінування учителя, який наділяється правом змушувати до виконання певних дій. Влада дискурсу є сфера стосунків з учителем, який спонукає мислити, тим самим управляє розвитком, має онтологічне значення [14]. Примушення передбачає підкорення, що можна вважати суттю влади.
Форма необхідного насильства обумовлена інтересами вихованця. Владне примушення передбачає добровільне підпорядкорення, що пов’язане з потребою вчитися, набувати знання і навички, досвід, зрозуміти самого себе, знайти своє місце у світі. Воно обумовлене потребою навчитися творити, що неможливо при непокорі.
Підпорядкування обумовлене попитом в засвоєнні навичків творчості як форми застосування самого себе [15]. Вона взагалі стає можливою, якщо є хтось, хто навчає творити; тому, що присутність при утворенні підкорює і зачаровує. Виправдання підпорядкування пов’язане з тим, що воно є підкорення перед досконалістю. Підкірність виникає, коли є співтворчість з тим, хто уміє творити, хто вже знайшов своє місце у світі. Необхідність учителя є саме в тому, що він створює умови для творчості, підштовхує до неї, співпереживає і допомагає. Тому вона можлива за наявності підпорядкування через примус, який у цьому випадку не розглядається як насильство, а навпаки, спонукає бути самостійним. Саме тоді примушення виправдовує себе, оскільки припускає самовдос-коналення.
с) Що таке топологія дискурсу?
У педагогічного дискурсу влада проявляється у двох обумовлених модусах [16]. Перший з них – власне панування, над-стояння, коли учитель повністю домінує і змушує до виконання чого-небудь. Другий – підпорядкування, що припускає покірність, оскільки вона потрібна для навчання. Такою залежністю можна обтяжуватися, якщо є потреба в повноті прояву своєї волі, тобто свавіллі. Саме у такій потребі полягає причина непокори. Це тому, що учень не в змозі самостійно засвоїти різні форми творчості, їх алгоритм, не знає, яким чином вона можлива. Тільки в окремих випадках, коли сформовані творчі навички, відкриваються перспективи можливості створення нового, ці горизонти ведуть за собою, з’являються передумови позбавлення від підпорядкування. Але це вже не свавілля, а підпорядкування творчості як акту. Тоді сфера учительства істотно розширюється, а учителем виявляється не лише той, хто поруч, а той, хто має досконалість, але безпосередньо не є присутнім.
Звернемо увагу, що відмова від підпорядкування виправдовується здібностю до самостійній творчості. Але не в таких ситуаціях, коли той, хто не підкоряється, протестує проти примусу як форми прояву влади,