Янголи і демони. Дэн Браун
з Колером зайшли досередини. Ленґдон тупцював перед відчиненими дверима.
– Щось негаразд? – запитав Колер не так з турботою, як з нетерпінням.
– Та ні, усе гаразд, – відказав Ленґдон, змушуючи себе зробити крок у бік тісної кабіни. Він їздив ліфтом тільки тоді, коли це було абсолютно необхідно. А загалом надавав перевагу сходам, де значно більше простору.
– Лабораторія доктора Ветри під землею, – пояснив Колер.
Чудово, подумав Ленґдон, переступаючи поріг ліфта. З глибини шахти потягнуло крижаним холодом. Двері зачинилися, і ліфт ковзнув униз.
– Шість поверхів, – повідомив Колер без жодних емоцій, наче робот.
Ленґдон на мить уявив темну порожню шахту в них під ногами. Він наказав собі не думати про неї та спробував зосередитися на табло, де висвітлювалися номери поверхів. Дивно, на ньому було тільки дві зупинки: ПЕРШИЙ ПОВЕРХ і ВАК.
– А що таке ВАК? – поцікавився Ленґдон, намагаючись говорити спокійно.
– Великий адронний колайдер, – відповів Колер. – Прискорювач частинок.
Прискорювач частинок? Цей термін Ленґдонові був знайомий. Уперше він почув його якось на вечері з колегами на кампусі в Кембриджі. Їхній друг-фізик Боб Бравнелл одного разу з’явився несамовитий від люті.
– Негідники його зарубали! – з порога випалив Бравнелл.
– Зарубали?! Кого?! – сторопіли всі.
– НСК!
– Що?
– Будівництво надпровідного суперколайдера!
Хтось знизав плечима.
– Я й не знав, що Гарвард щось таке будує.
– Та не Гарвард! – роздратовано заперечив Бравнелл. – Сполучені Штати! Це мав бути найпотужніший у світі прискорювач частинок! Один з найграндіозніших наукових проектів століття! Вклали вже два мільярди доларів, і ось тобі маєш! Сенат закриває проект! Чорт би забрав усіх цих затурканих лобістів!
Трохи вгамувавшись, Бравнелл розповів, що прискорювач частинок – це велика замкнена кругла труба, у якій розганяють субатомні частинки. Усередині вмонтовані магніти, які часто вмикаються й вимикаються, «підганяючи» частинки вперед і вперед, доки ті не досягають величезної швидкості. Максимально прискорені частинки мчать трубою зі швидкістю понад 180 000 миль на секунду.
– Але ж це майже швидкість світла! – вигукнув хтось із професорів.
– Саме так, – похмуро підтвердив Бравнелл. Далі він пояснив, що, розганяючи дві частинки в протилежних напрямах, а тоді зіштовхуючи, науковці розбивають їх на складові й мигцем «бачать» найфундаментальніші компоненти природи.
– Без прискорювачів частинок, – заявив Бравнелл, – у науки нема майбутнього. Зіштовхування частинок – це ключ до розуміння будови всесвіту.
Гарвардський поет – спокійний чоловік на ім’я Чарлз Претт – слухав Бравнелла доволі скептично.
– Здається мені, – сказав він, – що це якийсь неандертальський підхід до науки… Те саме, що трощити один об інший два годинники, щоб подивитися, як вони всередині працюють.
Бравнелл