Янголи і демони. Дэн Браун
от вона повернулася додому. Але до якого дому? ЦЕРН, який від дванадцяти років був її світом, раптом видався чужим. Батька, що перетворив це місце на країну чудес, не стало.
Дихай глибоко, наказала вона собі, але це не допомагало впорядкувати думки. Питання кружляли в голові швидше й швидше. Хто вбив батька? Чому? Хто цей «експерт» з Америки? Чому Колер так прагне побачити лабораторію?
Колер сказав, якісь факти свідчать, що вбивство батька пов’язане з їхнім останнім проектом. Що за факти? Ніхто не знав, над чим вони працюють! Але навіть якби хтось і довідався, то для чого вбивати батька?
Наближаючись до їхньої лабораторії, Вітторія усвідомила, що от-от оприлюднить найбільше батькове досягнення без нього самого. Вона ж бо уявляла цю мить зовсім інакше. Думала, що батько скличе до лабораторії найвидатніших науковців ЦЕРНу і продемонструє їм своє відкриття. А потім, сяючи батьківською гордістю, розповість, що це Вітторія підказала йому, як реалізувати цей проект… що це завдяки його доньці став можливий такий величезний науковий прорив. Сльози навернулися їй на очі. Цю мить тріумфу вона мала розділити з батьком. А тепер вона тут сама. Ні колег, ні радісних облич. Лише якийсь незнайомець з Америки та Максиміліан Колер.
Максиміліан Колер. Король.
Цього чоловіка Вітторія не любила з дитинства. З часом вона навчилася поважати його потужний інтелект, однак його холодність завжди здавалася їй нелюдською. Він був цілковитою протилежністю батька, який просто-таки випромінював тепло. Колер уподобав науку за її бездоганну логіку… Батько ж благоговів перед її вишуканою красою. Проте, хоч як це не дивно, обидва вони завжди глибоко поважали один одного. Геній, як хтось їй колись пояснив, завжди приймає іншого генія беззастережно.
Геній, думала вона. Мій батько… Тато. Неживий.
До лабораторії Леонардо Ветри вів довгий стерильний коридор, суцільно викладений білим кахлем. Ленґдонові на мить здалося, що він заходить до якоїсь підземної лікарні для душевнохворих. На стінах висіло безліч дивних чорно-білих фотографій у рамках. І хоч Ленґдон усе свідоме життя вивчав символи й зображення, ці знімки були йому абсолютно незрозумілі. Вони скидалися на негативи з безладними рисками й спіралями. Сучасне мистецтво? – з гумором подумав він. – Джексон Поллок на амфетаміні?
– Це треки частинок, – пояснила Вітторія, зауваживши погляд Ленґдона. – Комп’ютерні моделі зіткнення частинок. Оце – Z-частинка, – вона показала на ледь помітну риску на знімку. – Батько відкрив її п’ять років тому. Чиста енергія – жодної маси. Цілком можливо, що це найменший структурний елемент природи. Матерія – не що інше, як сконденсована енергія.
Матерія – це енергія? Ленґдон замислився. Дуже схоже на буддизм. Він іще раз подивився на тонесеньку риску на фотографії й подумав: цікаво, як відреагують приятелі з кафедри фізики в Гарварді, коли він розповість їм, що минулого вікенду вештався біля великого адронного колайдера і споглядав Z-частинки.
– Вітторіє, – заговорив Колер, коли вони підійшли до важких