Круговерть. О. Генри
робочої людини звичні. Їх носять настільки часто, що вони стають припасованими, наче одяг, пошитий на замовлення. Ось чому ситі майстри олівця та пензля знаходять у скорботах простих людей для себе найяскравіші моделі. Але коли філістимлянин хоче розвіятися, то навіть похмурість самої Мельпомени бере участь у його розвагах. Тому Денні міцно зціпив зуби та зі сумом прийняв великодні забави.
Зайти до кафе Даґана – це ще куди не йшло, тому Денні поступився весні та замовив гальбу пива. Коли він сидів у темній, вистеленій лінолеумом, вогкій задній кімнаті, його серце та розум все ще шукали розгадку таємничого значення цього весняного свята.
– Скажи, Тіме, – звернувся він до офіціанта, – а навіщо потрібен Великдень?
– Іди до біса! – відрубав Тім і хитро підморгнув. – Це щось нове? Гаразд. Над тобою пожартували, гадаю. Я здаюся. Тоді отримай відповідь – два яблука чи півтора ярди?
Після Даґана Денні повернув на схід. Квітневе сонце, здавалося, викликало в ньому невиразне відчуття, яке він не міг витлумачити. Чоловік поставив хибний діагноз і вирішив, що в цьому винна Кеті Конлон.
Він зустрів її за квартал від її помешкання, коли та прошкувала авеню А до церкви. Вони потиснули собі руки навзаєм.
– Ого! Ти так гарно вбраний, а виглядаєш сумним, – зауважила Кеті. – Щось не гаразд? Ходімо зі мною до церкви та звеселися.
– А що діється в церкві? – поцікавився Денні.
– Та ж це Великодня неділя, дурнику! Я чекала аж до одинадцятої, що ти за мною зайдеш.
– Що ж означає цей Великдень? – похмуро запитав Денні. – Ніхто, здається, не знає.
– Хто не сліпий, той знає, – відказала Кеті спересердя. – Ти навіть не поглянув на мій новий капелюшок. І спідницю. І це в час, коли всі дівчата одягають нові весняні шати. Дурнику! То ти підеш до церкви зі мною?
– Я хочу, – сказав Денні. – Якщо той Великдень зародився там, то вони мають бути спроможними дати якесь пояснення. Не те щоб капелюшок був негарний, але зелені троянди – просто чудові.
У церкві проповідник промовляв, не задумуючись, що каже. Він белькотів дуже швидко, бо квапився додому на ранній святковий обід, але свою справу знав добре. Було одне слово, яке домінувало в його проповіді – воскресіння. Не нове творіння, а нове життя, що зароджується зі старого. Парафіяни чули про це й раніше багато разів. Але на шостій лаві від кафедри сидів чудовий капелюшок – поєднання духмяного горошку та лаванди – і привертав увагу присутніх.
Після церкви Денні затримався на розі, поки Кеті чекала, з досадою лупаючи своїми небесно-блакитними очима.
– Ти зараз підеш додому? – перепитала вона. – Але не зважай на мене. Я й сама дійду. Ти, вочевидь, дуже заклопотаний. Нема ради. Чи побачу я вас ще колись, пане Мак-Крі?
– Я буду, як завжди, у середу ввечері, – відказав Денні, обернувся та перейшов вулицю.
Кеті почимчикувала собі, а зелені троянди обурливо похитувалися. Денні зупинився за два квартали. Він непорушно застиг