Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
як корова язиком злизала…
Після обіду я, вигадавши якийсь привід, пішов додому. Я домовився про побачення з Патрицією Гольман на п’яту годину, але в майстерні про це нікому нічого не сказав. Не тому, що хотів щось приховати, ні, просто мені раптом здалося, що це побачення не відбудеться.
Зустріч вона призначила у якійсь кав’ярні. Я там ніколи не був, проте знав, що це невеличкий вишуканий ресторанчик. Я спокійно поїхав туди, не підозрюючи нічого прикрого. Проте, переступивши поріг, я аж відсахнувся з переляку. У залі стояв гамір жіночих голосів. Я потрапив до звичайної дамської кондитерської.
Мені якось пощастило захопити столик, що тільки-но звільнився. Зніяковіло озираючись, я помітив, що в кав’ярні, крім мене, було ще тільки двоє чоловіків, та вони мені не сподобалися.
– Вам кави, чаю чи шоколаду? – запитав офіціант і, махнувши серветкою, змів крихти тістечок просто мені на костюм.
– Подвійний коньяк, – відповів я.
Він приніс коньяк. Але заразом привів гурт любительок тістечок на чолі з дебелою літньою жінкою в капелюшку зі страусовим пір’ям, що шукали собі місця.
– Ось чотири місця, прошу! – сказав офіціант, показуючи на мій стіл.
– Стривайте, – заперечив я, – стіл зайнятий. Я чекаю ще декого…
– Так не можна, пане! – сказав офіціант. – У цю годину в нас не дозволяють займати місця наперед.
Я глянув на нього. Потім – на дебелу жінку, що підійшла до самого столу та вхопилася за спинку стільця. Придивившись до її обличчя, я зрозумів, що опиратися не варто. Цю особу й гарматами не відженеш від столу, який вона вирішила захопити.
– Може б, ви принесли мені принаймні ще один коньяк? – гримнув я на офіціанта.
– Зараз принесу, пане… Знову подвійний?
– Так.
– Будь ласка, – він уклонився. – Цей стіл – на шістьох, пане, – сказав він, ніби перепрошуючи.
– Ну, гаразд. Принесіть краще коньяк!
Дебела жінка належала, мабуть, до товариства непитущих – вона так вирячилась на мою чарку, наче це була протухла рибина. Щоб допекти їй, я замовив собі ще один коньяк, а тоді й собі витріщився на даму. Уся ця пригода видалася мені раптом кумедною. Чого я припхався сюди? І чого мені треба від тієї дівчини, на яку я чекаю? Я навіть не був певен, чи впізнаю її серед оцього гармидеру. Спересердя я одним духом перехилив чарку.
– Привіт! – сказав хтось позад мене.
Я підхопився з місця. Вона стояла й усміхалася.
– А ви, виявляється, не марнуєте часу!
Я поставив чарку, яку все ще тримав у руці, на стіл. Я розгубився. Дівчина була зовсім інша, ніж я її запам’ятав. Серед оцієї юрми дебелих жінок, що поглинали тістечка, вона здавалася юною, стрункою амазонкою, холодною, сяючою, упевненою в собі й неприступною. «Нічого в нас із нею не вийде», – подумав я і сказав:
– Звідки це ви з’явилися, наче привид? Я ж увесь час не спускав очей з дверей.
Вона показала кудись праворуч.
– Там є ще одні. Але ж я запізнилась. Ви