Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
із нею жив Мюллер, рахівник на пенсії. Секретар якогось товариства філателістів. Ходяча колекція поштових марок, і більше нічого. Щаслива людина.
В останні двері я постукав.
– Ну як, Джорджі, – спитав я, – і досі нема нічого?
Джорджі Блок похитав головою. Він був студентом четвертого семестру. Щоб провчитися чотири семестри, два роки працював у шахті. Заощаджені гроші майже всі вже витратив, лишилося ще на якихось два місяці. Повернутися на шахту він не міг, – тепер було повно безробітних шахтарів. Він усіляко намагався дістати якусь роботу. Щось із тиждень працював наліплювачем етикеток на маргариновій фабриці, але фабрика збанкрутувала. Невдовзі по тому влаштувався розносити газети й уже був полегшено зітхнув, та через три дні на світанку його затримали двоє невідомих у кашкетах, забрали газети, порвали їх і попередили, щоб він більше не попадався їм на очі в ролі газетяра, бо в них, мовляв, і своїх безробітних вистачає. Проте другого ранку він вийшов знов, хоч і мусив оплатити подерті газети. Якийсь велосипедист збив його з ніг, газети попадали в грязюку. Це коштувало йому дві марки. Він вийшов утретє і повернувся в подертому костюмі, з синцями на обличчі. Тоді він здався. І ось тепер сидів у своїй кімнаті і з відчаю зубрив, як навіжений, ніби це ще мало якийсь сенс. Їв він раз на добу. А було ж однаково, чи він закінчить своє навчання, чи ні – навіть після іспитів йому б довелося чекати на посаду щонайменше років десять. Я поклав йому пачку сигарет.
– Кинь цю дурну роботу, Джорджі! Я теж колись кинув її. Якщо буде треба, ти завжди зможеш розпочати все наново.
Він похитав головою.
– Я помітив ще тоді, після шахти: все забувається, якщо не товчеш його щодня. Удруге в мене вже нічого не вийде.
Бліде обличчя, відстовбурчені вуха, короткозорі очі, хирлява постать із запалими грудьми… Горе та й годі…
– Ну, бажаю успіху, Джорджі…
У нього теж уже не було батьків.
Кухня. Опудало з голови дикого кабана – пам’ять по небіжчикові панові Залевському. Телефон. Сутінок. Запах газу й несвіжого жиру. Двері в коридор з багатьма візитними картками навколо дзвінка. Тут і моя: «Роберт Локамп, студ. філ., два довгих». Картка була пожовкла й брудна. «Студ. філ.»! Теж мені студент! Але я написав це хтозна-коли. Я спустився сходами вниз і пішов до кав’ярні «Інтернаціональ».
«Інтернаціональ» – великий, темний, наскрізь прокурений, довгий, як кишка, зал з кількома бічними кімнатами. Спереду, коло прилавка, – піаніно. Воно було розладнане, кілька струн лопнуло, клавіші зі слонової кістки теж були не всі, але я любив цю добру, хоч і заїжджену музичну шкапу. Вона мені цілий рік була за товариша, коли я працював у кав’ярні тапером.
У бічних кімнатах збиралися торговці худобою, а часом – власники атракціонів із площі розваг. Неподалік від входу сиділи повії.
У кав’ярні не було нікого, тільки плоскостопий кельнер Алоїс стояв за прилавком.
– Як завжди? –