Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
причину, залишала його на якусь хвильку перед дверима, а сама забігала до кімнати, завозила візочок з дитиною до комірчини, замикала двері й аж тоді вже впускала гостя. Але в грудні малій доводилося надто часто мандрувати з теплої кімнати до неопалюваної комірчини. Вона застудилась і часто плакала, коли хтось приходив. Роза змушена була розлучитися з нею, хоч як це їй було тяжко. Вона віддала її в дорогий дитячий притулок. Там Розу вважали за чесну вдову. Інакше її дитину не прийняли б.
Роза підвелася.
– То ти прийдеш у п’ятницю?
Я кивнув. Вона глянула на мене.
– Ти ж знаєш, що сталося?
– Звичайно.
Я не мав ніякого уявлення про те, що сталося, але й не мав ніякого бажання розпитувати. Я звик до цього за той рік, що працював тут тапером. Так було найзручніше. Як і бути з усіма дівчатами на «ти». Інакше не випадало.
– Бувай, Роберте.
– Бувай, Розо.
Я ще трохи посидів. Але того дрімотного спокою, яким я щонеділі втішався в «Інтернаціоналі», сьогодні я не відчув. Тому я випив ще чарку рому, погладив кішку й пішов.
Цілий день я вештався по місту. Я й сам добре не знав, до чого б удатися, і ніде надовго не затримувався. Надвечір пішов до нашої майстерні. Кестер був там, працював біля «кадилака». Ми його нещодавно купили за безцінь як старий мотлох, відремонтували як слід, і Кестер саме наводив на нього останній лоск. Ми сподівалися добре заробити на ньому, хоч я й не дуже вірив, що наші сподівання справдяться. У тяжкі часи всі воліли купити невелику машину, а не такий автобус.
– Сидіти нам із ним у дівках, Отто, – мовив я.
Але Кестер не втрачав надії.
– Сидять тепер з машинами середнього класу, Роббі, – сказав він. – Купці є на дешеві й на дуже дорогі. Бо є ще люди, що мають гроші. Або принаймні удають, що мають.
– Де Готфрід? – спитав я.
– На якихось політичних зборах…
– Здурів чи що? Навіщо вони йому?
Кестер засміявся:
– Він і сам не знає. Мабуть, відчув весну. А навесні його завжди тягне до чогось нового.
– Може, й так, – сказав я. – Давай я тобі допоможу.
Не дуже хапаючись, ми прововтузилися коло машини, аж поки стемніло.
– Ну, годі, – сказав Кестер.
Ми вмилися.
– Знаєш, що тут у мене? – спитав він, поплескуючи по гаманцеві.
– А що?
– Квитки на сьогоднішній матч із боксу. Два. Ходімо?
Я завагався. Отто здивовано глянув на мене.
– Стіллінг проти Уоркера, – сказав він. – Бій буде цікавий.
– Візьми з собою Готфріда, – запропонував я йому й сам собі здався смішним, що відмовляюся йти з ним. Але мені справді не хотілося йти, хтозна й чому.
– Щось запланував на вечір? – спитав Кестер.
– Ні.
Він глянув на мене.
– Піду додому, – сказав я. – Писатиму листи й таке інше. Треба ж колись…
– Може, ти захворів? – занепокоєно спитав він.
– Та ні! Може, я теж відчув весну…
– Ну, гаразд. Як хочеш.
Я