Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
полегшено зітхнув.
– А тоді знову поговоримо, – додав він.
Мені знову забило дух.
Ми поїхали до нього додому. На моє здивування, у машині він ураз став інший – наче його підмінили. Добродушно розповів давно відомий мені анекдот про імператора Франца Йосифа. Я теж розповів йому анекдот про трамвайного кондуктора, він мені тоді – про саксонця, що збився з дороги, а я йому – про закохану шотландську пару, і тільки під’їхавши до його домівки, ми враз знову споважніли. Він попросив мене зачекати й пішов по дружину.
– Мій любий гладкий «кадилаче»! – сказав я, поплескуючи машину по радіатору. – За всіма тими анекдотами, безперечно, криється якась нова крутня. Та не журись – ми вже якось прихистимо тебе тут. Він купить тебе, бо, коли єврей прийшов удруге, це означає, що він таки купить. Коли приходить удруге християнин, то він іще довго не купує. Він зробить не одну пробну поїздку, щоб заощадити на таксі, а тоді раптом згадає, що замість машини йому потрібне обладнання для кухні. Ні, братику, краще вже мати діло з євреями, вони знають, чого хочуть. Але присягаюся тобі, мій любий товстуне: якщо я спущу цьому нащадкові норовливого Юди Маккавея ще хоча б сто марок, – то довіку не вип’ю і чарки горілки!
Вийшла пані Блюменталь. Я пригадав собі всі Ленцові поради та вмить із вояка став джентльменом. Блюменталь на це тільки підло усміхнувся. То був залізний чоловік, йому більше личило б продавати локомотиви, а не трикотажні вироби.
Я подбав про те, щоб він сів на заднє сидіння, а його жінка – поруч мене.
– Куди накажете повезти вас, шановна пані? – улесливо спитав я.
– Та куди хочете, – відповіла вона, поблажливо всміхаючись.
Під час поїздки я без упину розмовляв. Моє щастя, що я мав справу з простодушною людиною. Говорив я так тихо, що Блюменталь навряд чи міг щось розчути. Я почувався так вільніше. Досить того, що він сидів у мене за спиною.
Ми зупинилися. Вийшовши з машини, я впевнено глянув на свого супротивника.
– Ви мусите погодитись, пане Блюменталь, що машина йде як по маслу.
– Та де там те масло, юначе, – заперечив він якось навдивовижу миролюбно, – коли податки з’їдають усе. За машину треба платити дуже високі податки. Це щоб ви знали!
– Пане Блюменталь, – сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не збитися з тону, – ви людина ділова, з вами я можу говорити відверто. Це ж не податки, це – накладні витрати. Скажіть-но самі, що потрібне нині, щоб провадити якесь діло? Ви ж знаєте: це вже не капітал, як було колись, це – кредит, довіра клієнтів! А як здобути кредит? Тільки через показний зовнішній вигляд. «Кадилак» – солідна машина, швидка та вигідна, до того ж не старомодна, у ній – дух здорового бюргерства, це – жива реклама для фірми.
Блюменталя це розвеселило; він звернувся до жінки:
– А він має єврейську голову, га? Юначе, – звернувся він до мене так само по-свійському, – тепер найкраща реклама солідності – зношений костюм і поїздка автобусом. Коли б у нас з вами були ті гроші, які ще не сплачено за ці всі