Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
з двох воно завжди видається надто довгим. І тоді другий залишається ні з чим. Сидить і чекає чогось, витріщивши очі. Чекає, як божевільний…
– Ясно, – сказав я. – Але ж без кохання людина, власне кажучи, тільки небіжчик у відпустці, та й годі.
– А ти зроби так, як я, – відповіла Роза. – Заведи собі дитинча. То й матимеш кого любити, та й на душі спокійніше буде.
– Добре придумала, – сказав я, – мені саме цього тільки й не вистачало.
Роза мрійно похитала головою.
– Яких тільки стусанів не діставала я від мого Артура, а все ж, коли б він оце зараз увійшов сюди у своєму котелку, збитому на потилицю, – ех, хлопче! Я тільки здумаю про це, а мене вже всю аж трусить.
– Ну, то вип’ємо за здоров’я Артура!
Роза засміялась:
– Хай живе, кнур чортів! Будьмо!
Випили.
– Бувай, Розо! Бажаю успішного вечора!
– Дякую! Бувай, Роббі!
Грюкнули парадні двері.
– Привіт! – сказала Патриція Гольман. – Такий глибокодумний вигляд?!
– Ні, зовсім ні! А як ви? Як ваше здоров’я? На що нездужали?
– Нічого особливого! Застудилась, і трохи температура піднялась.
На вигляд аж ніяк не можна було сказати, що вона хвора або висотана хворобою. Навпаки – її очі ніколи ще не здавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи зашарілося, а рухи її були пружні, наче у гнучкого гарненького звірятка.
– У вас чудовий вигляд, – сказав я, – зовсім здоровий! Ми можемо сьогодні багато чого придумати!
– Добре було б, – відповіла вона, – та сьогодні нічого не вийде. Сьогодні я не можу.
Я остовпіло дивився на неї.
– Не можете?
– На жаль, ні.
Я все ще нічого не розумів. Спершу подумав, що вона, певне, передумала йти до мене вечеряти, а піде кудись в інше місце.
– Я вже дзвонила до вас, – сказала вона, – щоб ви не приходили даремно. Та вас уже не було вдома.
Аж тепер я зрозумів.
– Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? – допитувавсь я.
– Сьогодні – ні. Мені треба бути в одному місці. На жаль, я й сама дізналася про це лише півгодини тому.
– А відкласти не можна?
– Ні, не вийде, – усміхнулася вона, – це, знаєте, щось ніби ділова зустріч…
Я стояв приголомшений. Усього міг сподіватись, тільки не цього. Я не вірив жодному її слову. Ділова зустріч! Які в неї можуть бути справи? Це, мабуть, просто відмовка! Навіть напевно відмовка… Які до біса ввечері ділові розмови? Таке роблять удень. Та й не дізнаються про це за півгодини. Просто вона передумала, та й годі.
Я почувався скривдженим, просто як дитина. Аж тепер зрозумів, з якою радістю чекав я цього вечора. Я був злий на себе за те, що мене це так вразило, і мені не хотілося, щоб вона це помітила.
– Ну, що ж, – сказав я, – виходить, нічого не вдієш. До побачення!
Вона допитливо глянула на мене.
– Поспішати нема чого. Я домовилась лише на дев’яту. Ми можемо ще трохи прогулятися. Я цілий тиждень не виходила з дому.
– Добре, –