Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
і рициною. Чудовий збудливий запах, чудовий і збудливий стукіт моторів!
Неподалік у своїх добре устаткованих боксах гомоніли автомеханіки. Наші запаси були надто злиденні. Сякий-такий інструмент, свічки, пара запасних коліс із покришками, що ми їх задурно дістали від одного заводу, кілька дрібніших запчастин – оце й усе. Кестер брав участь у перегонах не від якогось там підприємства, а приватно. За все треба було платити свої гроші. Тому в нас було тільки найнеобхідніше.
Прийшов Отто, за ним Браумюллер, уже в костюмі гонщика.
– Ну, Отто, – сказав він, – якщо в мене сьогодні витримають свічки, то тобі капець! Та вони не витримають!
– Побачимо, – відповів Кестер.
Браумюллер погрозив «Карлові»:
– Стережися мого «Ковалика»!
Так називали нову машину Браумюллера, машину важкого типу. Її вважали фавориткою.
– «Карл» покаже тобі, де раки зимують, Тео! – гукнув йому Ленц.
Браумюллер хотів був відповісти йому бравим солдатським жаргоном колишніх часів, але, побачивши з нами Патрицію Гольман, прикусив язика, витріщився на неї, усміхнувсь якось ніби сам до себе й пішов геть.
– Наша взяла! – задоволено зауважив Ленц.
На біговій доріжці загавкали мотоцикли. Кестеру треба було бути готовим. «Карла» включили до класу спортивних машин.
– Великої допомоги від нас не сподівайся, Отто, – сказав я, оглядаючи інструмент.
Він махнув рукою.
– Та й не треба. Якщо «Карл» поламається, то не допоможе й ціла майстерня.
– А може, ми все ж виставлятимемо щити, щоб ти знав, як ти ідеш, на якому місці?
Кестер похитав головою.
– Усі ж стартують одночасно. Сам побачу. Та Юп теж пильнуватиме цього.
Юп енергійно закивав. Його вже аж лихоманило від збудження, і він весь час жував шоколад. Але так було тільки перед стартом. Гримне постріл, і він стане спокійний, як черепаха.
– Ну, поїхали! Ні пуху ні пера!
Ми викотили «Карла» на доріжку.
– Тільки не забарись на старті, ти, шкапо моя люба, – сказав Ленц, поплескавши «Карла» по радіатору. – Не підведи свого старенького татка, «Карле»!
«Карл» рушив. Ми дивилися йому вслід.
– Поглянь на оте кумедне одоробало, – сказав раптом хтось поблизу. – А отой задній міст – страус, та й годі!
Ленц випростався:
– Це ви про білу машину? – спитав він, почервонівши весь, але ще спокійно.
– Саме так, – недбало відповів височезний автомеханік із сусіднього боксу, навіть не обернувшись до нього, і передав своєму сусідові пляшку пива. Ленц почав щось белькотати від люті й хотів був перескочити через низеньку дощану перегородку. На щастя, в боксі не почули його лайки, і я потягнув його назад.
– Не роби дурниць! – засичав я на нього. – Ти нам тут потрібен. Чого тобі так кортить до лазарету?
Уперто, як осел, Ленц поривався до бійки. Він нікому не міг пробачити, коли йшлося про «Карла».
– Бачите, –