Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
портмоне… Моя бідна, причепурена комірчина! І що це мені стукнуло в голову! Лампа Гассе, крісла пані Залевської… Ця дівчина взагалі мені не рівня! Хто я такий? Злидень, що взяв напрокат «кадилак», жалюгідний п’яничка, та й годі! Такого можна здибати на кожному розі. Я вже ніби бачив, як портьє з «Виногрона» схиляється перед Біндінгом, бачив затишні, світлі, розкішні зали ресторану, хмаринки сигаретного диму, елегантних відвідувачів. Мені вже вчувалися музика та сміх, а сміялися – з мене… «Тікати, – подумав я собі, – мерщій тікати. Та й що, власне, це все було – якесь передчуття, надія… Це ж безглуздо пускатися в таке… Ні, тільки тікати!»
– Якщо хочете, можемо зустрітися завтра ввечері, – сказала Патриція Гольман.
– Завтра ввечері я зайнятий, – відповів я.
– Тоді, може, післязавтра чи будь-якого дня на цьому тижні. У мене на найближчі дні немає жодних планів.
– Це буде важко, – сказав я. – Ми сьогодні дістали термінове замовлення, отож, мабуть, увесь тиждень доведеться працювати аж до ночі.
Усе це була вигадка, та інакше я не міг. Раптом відчув, що мене душать лють і сором.
Перетнувши площу, ми пішли вулицею повз кладовище. Я побачив, як від «Інтернаціоналю» йшла Роза; її високі чобітки були наглянсовані до блиску. Я ще міг звернути вбік і за інших обставин зробив би це, але тепер і далі йшов їй назустріч. Роза дивилася кудись убік, наче ми ніколи не були й знайомі. Так уже було заведено: жодна з цих дівчат не признавалася на вулиці до знайомого, коли той ішов не сам.
– Добрий вечір, Розо, – сказав я.
Вона спантеличено глянула спершу на мене, потім на Патрицію Гольман, тоді похапцем кивнула і, збентежена, квапливо пішла далі. За нею, розмахуючи сумочкою і погойдуючи стегнами, ішла Фріці; губи в неї були яскраво нафарбовані. Вона глянула на мене так байдуже, наче крізь віконну шибку.
– Здорова будь, Фріці! – привітався я.
Вона схилила голову, як королева, і нічим не виказала свого здивування, але, проминувши нас, пішла швидше – хотіла поговорити з Розою про цю зустріч. Я й тепер міг би ще звернути у якусь бічну вулицю, бо знав, що зараз з’являться ще й інші дівчата – саме був час їхнього першого обходу вулиць. Проте, з якоїсь упертості, я й далі йшов просто вперед – чого це я мав їх обминати? Я ж знав їх набагато краще, ніж оцю дівчину, що йшла поруч, з її Біндінгом та його «б’юїком». Нехай побачить їх, нехай добре до них придивиться.
Вони всі, одна за одною, пройшли повз довгу шеренгу ліхтарів – красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна; Ліна з дерев’янкою замість ноги; кремезна Ерна; «курчатко» Маріон; червонощока Марго; гомосексуаліст Кікі в білячій шубці і, нарешті, бабуся Мімі із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала обскубану сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло «матусі», що сиділа біля свого казана з ковбасками, то я щиро потиснув їй руку.
– А у вас тут чимало знайомих, – зауважила Патриція Гольман, трохи помовчавши.
– Таких і справді чимало, – відповів я задерикувато.
Я відчув на собі