Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

Три товариші. Чорний обеліск - Эрих Мария Ремарк


Скачать книгу
матусю, – відповів він. – Отже, я міг би, але не зроблю цього. Мені, як людині діловій, було приємно вас послухати – оце робота! Трохи забагато фантазії, а проте… А щодо «Майєра і сина» – то просто здорово. Ваша матінка не єврейка?

      – Ні.

      – Працювали колись у конфекції?

      – Так.

      – От бачите, звідти у вас і цей стиль роботи. А в якій галузі?

      – У душевній, – відповів я, – хотів стати вчителем.

      – Честь і хвала вам, пане Локамп, – сказав Блюменталь, – якщо будете колись без роботи, подзвоніть мені!

      Він виписав чек і дав мені його. Я не вірив власним очам… Гроші наперед! Це ж диво!

      – Пане Блюменталь, – сказав я знічено, – дозвольте мені додати безкоштовно дві кришталеві попільнички й першокласний гумовий килимчик під ноги…

      – Давайте, – погодився Блюменталь, – то й старому Блюменталю хоч раз дістався якийсь подарунок.

      Потім він запросив мене на завтра до них на вечерю. Пані Блюменталь приязно усміхнулася мені.

      – Буде фарширована щука, – лагідно сказала вона.

      – Делікатес! – підтвердив я. – Тоді я завтра ж і машину вам прижену. Зранку ми оформимо папери.

      Ластівкою я полинув до майстерні. Але Ленц із Кестером пішли обідати, і мені довелося погамувати свій тріумф. На місці був тільки Юп.

      – Продали? – спитав він.

      – А тобі вже не терпиться дізнатися, шибенику! – сказав я. – На ось тобі талер. Збудуй собі на нього літак!

      – Виходить, продали! – ошкірився Юп.

      – Я поїду пообідаю. Та горе тобі, якщо ти скажеш їм хоча б слово, поки я повернуся!

      – Пане Локамп, – запевнив він мене, підкидаючи монету в повітря, – я – могила.

      – Якраз схоже на те… – сказав я і дав газ.

      Коли я, повернувшись, в’їхав у двір, Юп подав мені знак.

      – Що таке? – спитав я. – Ти вже пробовкнувся?

      – Пане Локамп! Я ж кремінь! Але… – він осміхнувся. – Той хазяїн «форда» – тут…

      Поставивши «кадилак» у дворі, я пішов до майстерні. Пекар саме схилився над альбомом зі зразками фарб. На ньому було картате пальто під пояс, на рукаві – широка пов’язка з жалобного крепу. Поруч нього стояла гарненька особа: жваві чорні оченята, розстебнуте пальтечко, обшите уже потертим кролячим хутром; тісні лаковані черевички. Брюнетка була за ясну кіновар, але пекар, що носив іще жалобу, був проти червонястих відтінків. Він запропонував бляклий жовтувато-сірий колір.

      – Та ти що! – закопилила губки чорнява. – «Форд» треба лакувати яскравими фарбами, бо інакше він не матиме ніякого вигляду.

      Коли пекар додивлявся до зразків, вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, кривила рот і підморгувала. Моторна крихітка! Нарешті обоє дійшли згоди на зеленуватому кольорі, що нагадував колір резеди. Дамі хотілося мати до цього світлий відкидний верх. Але тут пекар не поступився – треба ж було десь показати жалобу. Він наполіг на тому, щоб верх був із чорної шкіри.


Скачать книгу