Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк
з нашим дитям, з нашим «кадилаком»! Він уже нам не належить! Віднині він стане окрасою фірми, що торгує спіднім! Сподіваюсь, там на нього чекає непогане життя! Не таке геройське, як у нас, але забезпеченіше.
Я дістав чек. Ленц мало не луснув.
– Та невже!.. Невже… оплачено? – хрипко вичавив він з себе.
– А як ви думали, зелений початківцю? – запитав я, розмахуючи чеком. – Ану, вгадайте, скільки ми одержимо!
– Чотири! – вигукнув Ленц, заплющивши очі.
– Чотири п’ятсот! – сказав Кестер.
– П’ять! – закричав Юп від бензоколонки.
– П’ять з половиною! – гаркнув я.
Ленц вихопив у мене з рук чек.
– Не може бути! По ньому не заплатять!
– Пане Ленц, – звернувся я до нього з гідністю, – чек такий самий надійний, як ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити у двадцять разів більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршировану щуку. Хай це буде для вас прикладом! Заприязнитися, одержати завдаток та ще й запрошення на вечерю – от що означає продати! Ось так! А тепер – вільно!
Готфрід потроху опанував себе і вдався до останнього козира:
– А оголошення в газеті? А мій амулет?
Я кинув йому медаль.
– Забирай свій собачий номерок. Зовсім забув про нього.
– Роббі, ти продав машину бездоганно, – сказав Кестер. – Хвалити Бога, що ми позбулися цієї лайби. А грошенята нам ще й як потрібні!
– Даси мені авансом п’ятдесят марок? – спитав я.
– Сто! Бо заслужив!
– Може, ти ще в рахунок авансу візьмеш і моє сіре пальто? – спитав Готфрід, примруживши очі.
– Може, ти хочеш потрапити до лікарні, нікчемне патякало? – у відповідь спитав його я.
– Хлопці, на сьогодні – шабаш! – запропонував Кестер. – Досить заробили за один день. Не треба гнівити Бога. Візьмімо «Карла» й потренуємось до перегонів.
Юп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:
– Пане Кестер, то я на цей час залишаюся тут за хазяїна?
– Ні, Юпе, – засміявся Отто, – ти поїдеш з нами.
Передусім ми поїхали до банку, щоб здати чек. Ленц ніяк не заспокоювався, аж поки не впевнився, що він справжній. А тоді ми помчали так, що аж іскри сипонули з вихлопної труби.
VIII
Я стояв перед своєю хазяйкою.
– Горить десь, чи що? – спитала пані Залевська.
– Ніде не горить. Просто хочу заплатити за житло.
До строку лишалося ще три дні, тож пані Залевська мало не зомліла з подиву.
– Це щось неспроста, – сказала вона підозріливо.
– Та що ви! – відповів я. – Чи не можна взяти сьогодні ввечері парчеві крісла з вашої вітальні?
Вона войовничо вперлася руками в свої гладкі стегна.
– Он воно що! То вам уже не подобається ваша кімната?
– Подобається. Та ваші парчеві крісла – більше.
Я пояснив їй, що до мене, можливо, завітає кузина, і мені хотілося б трохи причепурити кімнату. Пані Залевська