Загублений між війнами. Наталка Доляк
так званим «буржуазним» літераторам: неокласикам, футуристам, імажиністам і символістам, яких іще кілька років тому так жалували й перед якими схиляли коліно як перед авангардом літературної думки. На стале переконання плугарів, подібні літературні течії носили загрозливо хибний характер, бо не відтворювали життєву боротьбу селянина за свої права, за рівність і братерство. Ці футуристи-символісти здебільшого кидались у чисте мистецтво, мало зрозуміле широким верствам населення. Імажиністи та неокласики, мовляв, бездумно бавились формою, тішилися своїми вміннями, геть забуваючи про читача та про його сподівання знайти у літературному тексті заклик до боротьби чи підтвердження правильно обраного шляху тієї боротьби.
– Завданням «Плугу», – оголошував на зборах товариш Пилипенко, – є не культивування форм, що існували дотепер у буржуазній літературі, або перенесених звідти в сучасну післяжовтневу, а виявлення нових принципів і типів форми шляхом практичного оволодіння старими літературними формами й перегартування їх у новому класовому змісті.
– Закликаю не лишень дотримуватись постулатів нашої організації, – емоційно розмахував руками Андрій Панів, – а й вивчати сучасне село. Ретельно аналізувати його побут. А окрім цього, не втрачати тісних зв’язків із селянськими масами. Бо знаю, є вже серед нас, так званих селянських літераторів, ті, які жодного разу села не нюхали, ті, які не відрізнять на око бугая від корови.
У залі сміялись, а оратор вів далі:
– І затісуються у ряди, і пишуть, бо через спілку нашу ті тексти бачать світ. Але в них, у тих графоманських письменах, – і крихти правди немає, хоч як шукай. От, товариші, будь ласка, до прикладу. – Товариш Панів виймав із кишені невеличку книжечку, бив нею, як сухою таранею, по долоні, чим знову викликав сміх, розгортав довільно й вигукував: – О! Знову починають оспівувати українську ніч, зорі, те-те-те-те, місяць, ой-ой-ой-ой, соловейко… – Знову сміх у залі. Панів закриває книжку й кидає її під ноги. – Досить! Вже оспівали ту українську ніч до нас. Сто разів оспівали, аж оскома на язиці. Потрібно показати через вірші, як звитяжно працює радянський селянин, як трудиться він у дружньому колективі, як він, цей селянин, змінився на краще за нової влади.
У гонитві за віднайденням єдино вірного бачення літератури в сучасному суспільстві селянські письменники поклали на свої плечі задачу окультурення селянства. Піднесення культурного рівня здійснювалось щосекундно шляхом творення більшої кількості друкованої продукції на потребу широких мас. Широкі трудові маси, правду ніде діти, не надто переймалися складними літературними процесами, що оце відбувались у письменницькому середовищі. Широкі трудові маси в переважній більшості своїй, як і за старої влади, думу думали, як прогодуватись та як би так спину гнути, аби її не зламати на тих пролетарських і сільськогосподарських будівництвах. Твори селянських письменників самі селяни не завжди приймали одностайно і схвально. Тому спілчани вирішили проводити активну