Загублений між війнами. Наталка Доляк
«Плуга» – письменники, які прибули до Харкова переважно з периферії, з віддалених і не дуже куточків республіки. Привозили із собою цілі торби написаного, віддавали усе це на розсуд редактору Пилипенку. Він, маючи неабиякий журналістський досвід, відразу вихоплював найперспективніших початківців. Брав під крило, ставився як до рівних. Часто допомагав матеріально, коли бачив, що поет ледь ноги волочить від недоїдання чи руки ховає за спину, аби ніхто не побачив кривавих мозолів на тих руках (бо ж цілісінький день цей майбутній цвіт нації розвантажував вагони з вугіллям, аби прогодувати себе та родину).
Юрій Будяк тримав перший номер «Плуга», що вийшов у двадцять четвертому році завдяки кооперативному видавничому товариству письменників «Плужанин». Роздобув його в бібліотеці. З завмиранням серця листав його. Не тому серце Юрія завмирало, що на сторінках видання десь причаївся і його письменницький доробок. Тішила чоловіка думка про безмежні можливості теперішньої молоді, про широкий шлях, яким вони підуть, – без воєн, вбивств, наглих смертей. Упевнений був – за таким поколінням спиняться війни, розквітне Україна буйним цвітом, рознесеться слава про неї повсюди. Хоч надворі, у тих селах, про які оце писали плужани, селян нещодавно викосив голод двадцять першого року, хотілось не помічати страшного, хотілось писати й читати про щось світле, добре. Ніс альманах додому, зачинявся у маленькій кімнаті комунальної квартири, сідав, як хлопчик, підібгавши коліна, на розхняблений диван і впивався у сторінки. Що далі читав, то більше розчаровувався – зі сторінок альманаху на нього дихала не та потужна правда, нехай навіть гірка або болюча, якою ділились під час літературних посиденьок, а щось зовсім інше. Якесь плакатно-картонне, лубочно-штамповане, обрізане за потрібним шаблоном. Звичайно, у збірнику були реальні малюнки з життя в українському селі. Але художня цінність! Де вона? Загубилась, знецінилась від змальовування ілюзорних успіхів колективізації. Оповідання, есе, вірші піднімали на ура процвітання артілей та комун. А він же знав про той голод, він же слухав, що кажуть люди, що каже мати, на яку й дивитись було боляче. Не допоміг матері навіть той хліб, який він возив з міста. Померла. Зійшла в могилу навіть не так від голоду, як від розуміння, що це несправедливо – голодувати на таких благодатних чорноземах.
Дивувався Юрій, як можна не помічати справжнього стану речей – фактичного знищення українського хлібороба.
«Відірвались ми від землі, не відчуваємо її, – говорив сам із собою, слухаючи, як за стіною сусіди сваряться через чергу до нужника. – Усі селянські письменники кинулись до столиці, не бачать, не чують, не знають, яке воно – селянське життя. Пишуть те, чого хотілося б, але чого немає».
– Поцілуй мене в сраку! – верещала за стіною сусідка, а їй у відповідь кричав чоловічий голос:
– Поцілуй собаку в сраку!
«А може, так і треба? Не помічати бруду, – розмірковував далі Юрій Якович. – Хто зна,