Загублений між війнами. Наталка Доляк
А за що жити? – Хоч і не письменні були, але свою філософію мали й просто так до рук не давались.
– Ви можете вимагати від влади кращого до себе ставлення, – підносили зарозумілість тієї жінки, що народила мертву дитину, до небаченого рівня.
– Так, – верещала вона в похмільній істериці. – Хочу хату, як у купця Захарова.
– Ці хати їм по великому рахунку не належать, – закидав вудочку з небезпечною начинкою агітатор. – То усе ваших рук творіння.
Люди замислювались: дуже вже заманливою виглядала ця не проголошена поки що ідея – забрати у багатих та ситих собі. Але мріяли ті люди, як, забравши багатства, переселившись у чужі, як казав агітатор – по суті свої, будинки, з радістю почнуть експлуатувати нових робітників.
– Я б із ними так не панькався, як оце зараз із нами, – розмірковував котрийсь і розповідав, що, скоріш за все, взагалі закував би робітників у кайданки й не відпускав би їх і на годину додому. – Бо ж нап’ються як пить дать, – підсумовував.
Аби не бути білими воронами, захисники народних прав, лицарі робітничих свобод гуртувались між собою, утворюючи нові революційні гуртки.
Перші такого штибу утворення з’явились у Катеринославі ще за двадцять років до того, як до міста приїхав Юрій Покос. А через два роки після того, як він оприлюднив свої поетичні доробки, Гаркуша запросив його відвідати «Спілку боротьби за звільнення робітничого класу» і саме там прочитати свої тексти вголос перед ширшою аудиторією.
Покос читав вірші людям із жорсткими обличчями й не бачив у них відгуку на свою поезію. Робітники не сприймали його за свого.
– Може, не варто? – питав він у Петра, який волік поета на чергову зустріч із пролетаріатом.
– Давай закриємо очі, заплющимось і зробимо вигляд, що цих людей не існує, – присоромив друга Петро, і Юрій піддався на такий шантаж.
Ходив по заводських цехах, по гомінких їдальнях, по бараках і завзято декламував римоване слово. Його вірші клеймили п’янство, розпусту, насилля. Були й ліричні, але Гаркуша просив такі не читати, хіба для жіночої публіки. Після читання віршів до справи брався Петро і, вже не добираючи гарних слів, виводив слухачів на такий пік емоційного перезбудження, що після його гарячих промов робітники хотіли брати до рук вила, сокири й молотки і просто зараз вирушати на боротьбу з пригноблювачами.
Юрій, підкорюючись проханням друга, не забував і про власні інтереси. Він вступив до гімназії й планував здати курс екстерном. Вчився самотужки вдома у короткі перерви між роботою. Читав ночами, спав по кілька годин, але йому подобалася втома від навчання. Подобалося засинати із книжкою в руках, а, прокинувшись, відчувати, як ті істини із книжки перекочували до його голови й тепер він набагато більше знає про життя, ніж учора ввечері. Гімназія допомогла класифікувати потрібну літературу, потрібні для базової освіти знання. Викладачі освітнього закладу вбачали в Юркових здібностях чималі перспективи.
– Кидайте,