Червоне і чорне. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
провадив далі Жульєн, – п'ять разів видавав мені по тридцять шість франків з того часу, як я живу в його домі. Я можу показати свою книгу витрат панові де Реналю чи кому завгодно, навіть панові Вально, що ненавидить мене.
Після такої відсічі пані де Реналь ішла поруч бліда й стурбована, і до кінця прогулянки ніхто з них не міг знайти приводу, щоб поновити розмову. Для гордого Жульєнового серця кохання до пані де Реналь ставало тепер неможливим, а вона відчула до нього ще більшу повагу і захоплення: як він вичитав їй! Ніби загладжуючи образу, якої мимохіть йому завдала, вона оточила його найніжнішим піклуванням. Новизна цих турбот цілий тиждень робила пані де Реналь щасливою. Їй нарешті вдалося трохи пом'якшити гнів Жульєна; але йому й на думку не спадало запідозрити в її поведінці щось подібне до особистої симпатії.
«Ось які ці багатії, – думав він, – ображають людей, а потім вважають, що все можна загладити якимсь кривлянням».
Серце пані де Реналь було таке переповнене і досі таке невинне, що, незважаючи на свої наміри мовчати, вона не втрималася, щоб не розповісти чоловікові про зроблену Жульєнові пропозицію і про те, як він відмовився від неї.
– Що?! – скрикнув обурений пан де Реналь. – Ви могли стерпіти, щоб вам відмовив служник?
Пані де Реналь запротестувала проти цього слова, і він додав:
– Я висловлююсь, пані, як покійний принц Конде, рекомендуючи своїх камергерів молодій дружині: «Всі ці люди, – сказав він, – наші слуги». Я вам читав це місце з мемуарів Безанваля[15], дуже повчальне для підтримки престижу. Всі, хто не належить до дворянства, живе у вас і одержує платню, – ваші слуги. Я поговорю з цим добродієм Жульєном і дам йому сто франків.
– Ах, – друже мій, – сказала пані де Реналь, затремтівши від хвилювання, – зроби ж принаймні так, щоб слуги не бачили.
– Авжеж! Бо вони заздритимуть, і не без підстав, – сказав її чоловік і пішов, міркуючи, чи не завелику суму назвав.
Пані де Реналь впала на стілець, майже знепритомнівши від тривоги. «Він образить Жульєна, і це з моєї вини». Вона відчула огиду до свого чоловіка і затулила обличчя руками. Тепер вона заприсяглася, що ніколи більш не ділитиметься з ним своїми почуттями.
Побачивши Жульєна, пані де Реналь вся затремтіла, в грудях їй так стиснуло, що вона не могла вимовити й слова. Збентежена, вона взяла його за руки й міцно потиснула їх.
– Друже мій, – нарешті сказала вона, – ви задоволені з мого чоловіка?
– Чому ж мені не бути задоволеним, – відповів Жульєн, гірко всміхаючись. – Він мені дав сто франків.
Пані де Реналь глянула на нього, немовби вагаючись.
– Дайте мені вашу руку, – сказала вона нарешті з такою рішучістю, якої Жульєн ще ніколи в неї не помічав.
Вона насмілилась піти до вер'єрського книгаря, хоч за ним встановилася репутація страшенного ліберала. Там вона вибрала на десять луїдорів книжок, щоб подарувати своїм дітям. Але це були саме ті книжки, які – вона знала – хотів мати Жульєн. Вона зажадала, щоб там-таки, в книгарні,