Червоне і чорне. Стендаль (Мари-Анри Бейль)
вичитав, а потім дав сутану і стихар. Жульєн швиденько вдягся і разом з паном Шеланом пішов розшукувати молодого єпископа агдського. Цей прелат, небіж пана де Ла-Моля, був щойно удостоєний єпископського сану, і на нього було покладено високий обов'язок показати королю святу реліквію. Але зараз єпископа ніде не могли знайти.
Духовенство непокоїлось. Воно чекало свого владику в похмурій готичній галереї старого абатства. Щоб репрезентувати старовинний капітул Бре-ле-О, що до тисяча сімсот вісімдесят дев'ятого року складався з двадцяти чотирьох каноніків, тут зібрали двадцять чотири священики. Почекавши якихось три чверті години, ремствуючи з приводу молодості єпископа, священики вирішили, що ректорові капітулу слід піти й попередити монсеньйора про те, що король ось-ось прибуде і що вже час іти на хори. Завдяки похилому віку, ректором був пан Шелан. Хоч він і гнівався на Жульєна, та все ж зробив йому знак іти за ним. Стихар лежав на Жульєні прекрасно. Невідомо, якими саме способами еклезіастичного туалету йому вдалося гладенько прилизати своє гарне кучеряве волосся; але через неуважність, яка ще посилила гнів пана Шелана, з-під довгих згорток його сутани видно було шпори почесного вартового.
Коли вони добрались до єпископських апартаментів, бундючні лакеї в лівреях з галунами ледве зволили відповісти старому священикові, що мосеньйора зараз бачити не можна. На пана Шелана не звернули уваги й тоді, коли він пояснив, що, як ректор благородного капітулу Бре-ле-О, він має привілей входити в усякий час до єпископа своєї церкви.
Зухвалість лакеїв обурила горду натуру Жульєна. Він кинувся в коридор, куди виходили келії старовинного абатства, штовхаючи всі двері, на які натрапляв. Одні, зовсім маленькі дверцята піддались, і він опинився в келії серед камер-лакеїв монсеньйора, одягнених у чорні лівреї, з ланцюгами на шиї. Поспішність, з якою він зайшов сюди, змусила їх подумати, що його викликав сам єпископ, і вони пропустили його. Пройшовши кілька кроків, він опинився у величезній готичній, надзвичайно темній залі з чорними дубовими панелями: стрілчасті вікна, всі, крім одного, були закладені цеглою. Грубе, нічим не прикрите цегляне мурування поруч із старовинними розкішними панелями становило вельми убоге видовище. Вздовж довгих стін зали, збудованої герцогом Карлом Сміливим у тисяча чотириста сімдесятому році на спокуту якогось гріха і добре відомої бургундським антикварам, тяглись ряди дерев'яних крісел з багатим різьбленням. На них були інкрустовані різнобарвним деревом всі чудеса апокаліпсиса.
Похмура пишнота, спотворена голою цеглою і білим тиньком, глибоко вразила Жульєна. Він мовчки спинився. На другому кінці зали, біля єдиного вікна, крізь яке пробивалося світло, він побачив велике дзеркало в рамі з червоного дерева. Якийсь молодик у фіолетовій сутані і мереживному стихарі, але з непокритою головою, стояв за три кроки від дзеркала. Цей предмет здавався дуже недоречним у такому місці; його, очевидно, привезли сюди з міста. Жульєн помітив, що в молодика був