Москва 2042. Володимир Войнович
Я вже думав, що й не виберусь. Та гаразд, друже, радий був тебе побачити. Серйозно кажу, без понтів. Хочеш у Москву комусь щось передати?
У мене, звісно, було кому щось передати, але не через нього.
– Слухай, – сказав я. – А правду про тебе кажуть, що ти майор КДБ?
– Ну, так начебто, – погодився він із задоволенням. – Точніше сказати, генерал-майор. А для тебе то що? Невже ти думаєш, я з тобою зустрівся, аби на тебе стукати? Ні, братане, я граю в інші ігри й ставлю по-великому.
Він підкликав офіціанта і, не зважаючи на мої протести, розрахувався за нас обох.
На зворотному шляху я, позираючи в дзеркало, помітив, що за нами, навіть не ховаючись, їде зелений «фольксваген», але номер у нього не франкфуртський, а кельнський. Я сказав про це Букашеву, але він відмахнувся.
– Це наші. Не турбуйся, вони їдуть не за тобою, а за мною.
Він попросив мене висадити його біля «Фір Ярее Цайтен», найрозкішнішого готелю Мюнхена.
Уже виставивши ногу на тротуар, він раптом запитав, чи може він мені коли-небудь з оказією зателефонувати.
– Коли ж ти мені зателефонуєш, якщо я від’їжджаю? – запитав я.
– А, авжеж! – сказав він. – У Гонолулу. Я й забув. Але ж ти не навік туди їдеш. – І він чіпко на мене поглянув. – Колись ти повернешся і, можливо, навіть захочеш мені розповісти, як там живуть гонолульці. То я тобі зателефоную. Номер твого телефону в мене є.
Було схоже на те, що він знає про мене більше, ніж я думав. А втім, мене це надто не хвилювало.
Від’їжджаючи від готелю, я побачив припаркований за рогом зелений «фольксваген». Потім, дорогою додому, я весь час позирав у дзеркало й зробив кілька перевірочних маневрів із заїздом у глухі провулки. «Фольксваген» не з’явився, ніяких інших ознак стеження я не помітив.
Дорогою я увімкнув приймач, який у мене завжди був налаштований на першу програму радянського радіо. Передавали концерт на замовлення трудівників моря. Спочатку невідомий мені читець-декламатор читав уривки з «Мідного всадника», потім оркестр Великого театру виконав «Танець маленьких лебедів» із балету Чайковського.
– А тепер, – оголосила дикторка солодкавим голосом, – у виконанні народної артистки Радянського Союзу… прозвучить українська народна пісня…
– «Ґандзя-рибка»! – сказав я уголос і як у воду дивився.
Скільки я себе пам’ятаю, в усіх концертах, що демонстрували нечуваний розквіт багатонаціонального мистецтва в моїй країні, завжди виконувалися одні й ті самі пісні. Якщо російські, то обов’язково або «Среди долины ровныя» чи «Вдоль по Питерской», а українські – чи уривок із «Наталки Полтавки», чи ось ця сама «Ґандзя».
Як на мене Ґандзя гляне,
В мене зразу серце в’яне.
Ой, скажіте, добрі люди,
Що зі мною тепер буде…
Не знаю чому, але саме «Ґандзя» виконувалася на всіх урочистих концертах, присвячених партійним з’їздам, і Дню міліції, і Дню космонавтики