Москва 2042. Володимир Войнович
потрапивши на Захід, я зустрічав найрізноманітніших літературних агентів, які сидять у великих офісах, розсилають видавцям рукописи своїх клієнтів, тобто ведуть великий та прибутковий бізнес.
У наших умовах Зільберович робив те саме, але без усілякого зиску. Більше того, сам злидар як церковна миша, він самотужки, як міг, підгодовував відкритих ним геніїв, не сподіваючись навіть на те, що вони колись подякують йому.
Як тільки відкритий ним талант починав друкуватися й не мав нужди в п’ятаку на метро, він одразу ж викреслював із пам’яті Зільберовича, але Лео нічого й не вимагав. Його альтруїзм був таким щирим, що сам себе він ніколи не вважав альтруїстом.
Покинутий одним генієм, він відразу ж знаходив іншого й носився з ним як із писаною торбою. Зі мною він, між іншим, теж колись носився. Він був одночасно моїм прихильником, зброєносцем та просвітником. Усе мною написане він знав напам’ять.
У ті часи, коли мені часто доводилось читати власні опуси в різних компаніях, Лео, звичайно, завжди був там. Він примощувався десь у куточку і, тримаючи свій портфель на колінах, уважно слухав, а коли справа доходила до якогось ефектного пасажу чи вдалої гри слів, Лео, передчуваючи це місце, заздалегідь усміхався, кивав, перезирався з присутніми, заохочуючи їх звернути увагу на те, що от-от станеться. І якщо публіка на це місце також реагувала позитивно, Зільберович розходився в усмішці та потопав у хвилі гордості, неначе це він такого мене породив.
Згадуючи цей період свого життя, я дійшов висновку, що для письменника, звичайно, найголовніше – мати природжений талант, але на самому початку шляху дуже важливо зустріти такого от Зільберовича.
Наш роман із Зільберовичем закінчився, коли він зустрів Сим Симича Карнавалова.
Почувши перший раз це прізвище, я сказав, що воно несполучне з хоч трохи пристойним письменником. Таке прізвище міг би мати конферансьє чи бухгалтер, але письменник – ніколи.
Тоді я навіть уявити собі не міг, що з часом звикну до цього прізвища й воно мені здаватиметься не лише нормальним, але й цілком визначним.
Я пам’ятаю першу захоплену розповідь Зільберовича про колишнього зека, який, працюючи грубником у дитячому садку, пише приголомшливу (визначення Лео) прозу. Цей чоловік, заробляючи шістдесят карбованців на місяць, живе цілком аскетично, не п’є, не курить, вживає найневибагливішу їжу. Він пише з ранку до ночі (з перервами лише на сон, споживання їжі та підкидання вугілля), не потураючи собі ніяк, практично ні з ким не спілкуючись, бо, по-перше, боїться доносителів, а по-друге, цінує кожну свою хвилину.
Але з ним, Зільберовичем, він (Лео підкреслив це особливо) не лише спілкувався півтори години поспіль, але навіть прочитав йому вголос кілька сторінок із якогось свого твору.
– То як? – запитав я з прихованими ревнощами.
– Старий, – урочисто мовив Зільберович, – повір моєму смаку, це справжній геній.
І сказав це таким тоном, з якого не складно