Москва 2042. Володимир Войнович
я перш за все розігнав би до біса всю вашу партію.
– Це зрозуміло, – сказав Букашев, моїм блюзнірством анітрохи не обурившись. – Ну, розігнав би, а далі що?
– Не знаю, що далі, – сказав я. – І навіть знати не дуже хочу. Але що б там не було, все було б краще за вашу бездарну владу.
– Ич ти який! – він подивився на мене крізь гальбу. – Ти, я бачу, став закінченим антикомуністом.
– Дурня! – заперечив я. – Ніким я не став. Проти так званих ідеалів комунізму я нічого не маю. Свобода, рівність, братерство, стирання кордонів, відмирання держави, від кожного за здібностями – кожному за потребами. Що спільного це має з тим, що ви навергали?
– Твоя правда, – сказав він, стираючи піну з губів. – Спільного, скажемо щиро, небагато. Але ж нам немає ще і сімдесяти. Для історії це тільки мить. Дров, правда, нарубати встигли чимало й дурниць наробили, бо поспішали й намагалися перестрибнути через всі сходинки. А так не виходить.
– Та й не може вийти, – сказав я. – Утопія є утопією.
– Звідкіля ти знаєш, утопія чи не утопія? – Букашев допив своє пиво й поставив гальбу на стіл. – Якщо лізти напролом, то утопія. А якщо все продумати і йти крок за кроком…
– Слухай, – сказав я йому, – навіщо ти мені цю херню пореш? Ти можеш у Москві плести що хочеш по телебаченню й тут дурити місцевих простаків, але не мене. Невже ти сподіваєшся мене переконати, що віриш хоч трішечки в комунізм?
– Миленький мій, я взагалі ні в що не вірю, – усміхнувся він. – Я не вірю, а думаю. І мені здається, що якісь іще шанси є.
– Шанси? – я задихнувся від обурення. – Після всього того, що ви натворили? Які там шанси?
– Я тобі кажу: якісь. Маленькі. Може, навіть зовсім жалюгідні. Але вони є. Слухай, брате, – вхопив він за штани офіціанта, що пробігав мимо, – притарань-но нам іще двійко пивка.
– Яволь! – охоче одізвався офіціант і щодуху кинувся виконувати замовлення.
Я з подивом позирнув йому вслід і повернуся до Букашева.
– Льошо! – назвав я його вперше за нашу зустріч на ім’я. – Що відбувається? Ти ж йому російською сказав! Як же ж він тебе зрозумів?
– Що? – перепитав він здивовано. – Я сказав по-російськи? А, ну то це хтось із наших. Пусте, не звертай уваги. Це тебе не стосується.
Офіціант приніс і поставив на стіл іще два маси.
– Застебни ґудзика! – сказав йому Букашев насмішкувато.
Рука офіціанта мимоволі смикнулася до ґудзика. Але він тут-таки отямився.
– Ich verstehe sie nicht![3] – сказав він різко й одійшов.
– Ось і працюй із такими! – зітхнув Букашев. – Проколюються на будь-якій дрібниці. То ось що я тобі скажу. Ти знаєш, я ідіотом ніколи не був. У всіляку високу маячню не вірив. Але й брехати тобі мені зайве. Немає жодного резону. І якщо я кажу про шанси, то цю справу якось я обмізкував. Та й не тільки я. Ти, я знаю, про наше керівництво дуже кепської думки, але повір мені, там також є люди, у яких шарики крутяться.
Я збігав
Ich verstehe sie nicht – Я вас не розумію (