Вікна застиглого часу. Юрий Винничук
і перебивався все життя. Вилущивши та випотрошивши рибу, котяра кидав її у баняк з водою. Моя бабуся без слова взялася ту рибу смажити, посипавши її сіллю і сушеним зіллям.
А тим часом чарівниця змела весь очерет разом зі ставочком зі столу і застелила обрусом, з якого проростала пахуча городина – молодий часник, стрільчаста цибуля, кріп, соковиті стебельця й галузки базиліку, розмарину, шавлії та естрагону.
Ми їли смажених линів просто серед цієї зелені, і чарівниця оповідала бабуні, як застосовувати якесь там зілля.
Одного разу я був присутній при тому, як пані Розалія товкла в ступі сушену гадюку, розтирала її на порошок, потім розфасовувала по сірникових пуделочках і надписувала. За всіма її рухами я стежив із виряченими очима. Скільки моя бабця не намагалася спрямувати мою увагу на щось інше, цікавіше, притаманне нормальним дітям, я неодмінно зосереджувався на маніпуляціях пані Розалії, бо саме тут діялася казка, саме тут відбувалося диво. Саме тут бабця набиралася якихось невідомих їй досі замовлянь чи оновлювала старі. Адже замовляння, як виявилося, старіли, їх із часом доводилося відсвіжувати, вставляти бодай одне нове слово, котре заряджало енергією всі інші слова.
– Сяню, я ті прошу, не вживай у замовляннях імена святих. Та ж то бздура. Тоті замовляння зародилися так давно, що тими святими й не пахло, – радила пані Розалія.
– Але я запам’ятала їх власне так, – боронилася бабця.
– Але ж ти мусиш тямити, жи то є смішне. Ну нащо то казати: «Святий Власію, поможи…», як то є тілько покруч з Велеса, бо попи так зарядили.
– То шо й Ісуса не згадувати?
– Сяню, є замовляння дуже старі, дохристиянські, а є християнські. То власне в тих останніх звертаєсі до Ісуса, але в жоднім випадку не мож згадувати Ісуса, коли маєш когось причарувати, чи розсварити, чи з’єднати, чи випровадити в чужі світи, чи наслати або зняти вроки.
– Та я то знаю. Але ж коли то мені в голові вже стілько літ сидить, то я негодна вивітрити.
Коли ми відходили, чарівниця провела нас за хвіртку і подарувала мені ріжок – може, молодої козулі, може, цапка, а може, дідька.
Смак різки
Святий Миколай міг мені приносити різні подарунки, але дві речі були завше незмінні – книжка і різка. Оскільки в дитинстві і навіть у підлітковому віці я захоплювався казками, то в листі до Миколая я просив казок, і він мені їх справно приносив. Про різку, ясна річ, я не згадував, але і її святий Миколай теж не забував. Ті різки мали одну особливість – вони не нагадували галузок із тих дерев чи кущів, які росли поблизу нашої хати, отже Миколай виламував їх деінде, і мене завше цікавило, де ж такі різки проростають. Різка від святого була довга й ідеально рівна, а ще вона зі свистом розтинала повітря. Це справляло враження. Різку бабця клала на шафу, але так, аби бодай кінчик її виднівся, і, коли я бував нечемним, нагадувала, що та різка на мене чекає.
Різку зберігалося весь рік, і якщо так жодного разу мене нею не пригостили, то бабця чисто символічно