Вікна застиглого часу. Юрий Винничук
криком, болем і повітрям, а потім ще довго чіхався і катулявся по підлозі.
Звідтоді я завше зиркав на різку з острахом, не відважуючись навіть торкнутися її пальцем. Різка в уяві моїй перетворилася на дивовижну істоту, котра жила своїм особливим життям, але залежним від мене, як буває залежною плюсква від чиєїсь крови, бо ж так само і різка мусила б час від часу дістати свій життєдайний заряд, розтявши зі свистом повітря і приклавшись до чийогось тіла. Недаремно, коли стару різку спалювали в грубці, мені вчувалося її жалібне квиління, але я не шкодував її, а завше проказував:
– Так тобі й треба.
Вишиваний світ
Скільки я пам’ятаю бабусю, вона весь час вишивала. Спочатку я не дуже звертав увагу на її вишиття, але одного разу помітив, як стара вишня, що росла в нас під вікном, щезла після того, як бабуся її вишила. Та вишня була зовсім суха, і дід не раз збирався її спиляти, але все якось руки йому не доходили. І от її нема.
Тоді я почав пригадувати, чи нічого більше не зникало, і раптом згадав, що зовсім недавно пропав здичавілий пес, який поселився на пустищі. Він так жахливо завивав ночами, що вся околиця його проклинала на чім світ стоїть. Ніхто не міг без нагляду відпускати дітей на прогулянку, боячись, що той пес скажений. На нього, щоправда, кілька разів полювали, та він був чи надто спритний, чи такий уже хитрий, бо всі ті лови пішли намарне. А вже з тиждень не було його чути. Звичайно, міг і здохнути чи податися деінде. Я заходився переглядати бабусине вишивання і на одній подушці побачив його. Тепер мені було зрозуміло – все, що бабуся вишиє, у ту ж мить зникає. Недарма ж на жодній з її вишиванок не було людей, не було й сонця, не було нічого з того, за чим можна б жалкувати.
Я не міг витерпіти, щоб не поділитися своїм відкриттям з дідом. Дід лише плечима стенув:
– Ну та й що? Я знаю про те.
– А чого ж ви мені не сказали?
– Все якось забував. То те, то се… Забував.
Потім глянув на мене з теплою усмішкою і додав:
– Ну добре. Вповім тобі, що знаю. Отже, то було відразу потому, як совєти прийшли до нас вдруге… В нас тоді почалися арешти. Людей щоночі вивозили на Сибір. Тюрми були забиті. Молодь кинули на фронт, без підготовки, без спорядження. Кинули просто на танки… Боже, скільки їх тоді лягло!.. На галичан дивилися знаєш як… Найменша підозра – і ти в цюпі. Так і мене арештували. Бабуся наша не могла собі місця знайти від жалю. Ходе, бідна, під тоту тюрму та все визирає, чи мене не побачить. Ото раз так із туги сиділа вона ввечері та й взялася вишивати. З голови їй не йшла в’язниця, вона й почала її вишивати. Вишила вона мури довкола, вишила сторожу і собак. Скінчила шиття якраз серед ночі… А в невільника який сон? Лежимо та й думаєм про своє, сон не йде. Коли це раз – ніби все завалилося. Ні стін, ні мурів – лежимо серед двору. Гей, як ми то зметикували, то давай драпати хто куди… Ну тюрма зникла, але ті, що нас посадили, зісталися. Мусили ми ховатися. Хто молодший, до лісу пішов, а старші – на села та хутори. Тоді й ми в село перебралися. Отаке-то… Щоправда, ми з бабунею не відразу здогадалися, що то через її вишивання. Різне думали. А люди говорили про