Вікна застиглого часу. Юрий Винничук
тому, – уточнила тета Олімпія. – Вона до нас приходила. Пам’ятаєш? Ти ще тоді перестудилася.
– Ага-ага… Ну-ну, синочку.
– Бабуся вчора на городі поралася аж до вечора…
– Та певно! Сяня! – підморгнула тета Люція тітці Олімпії. – Де б вона спокійно посиділа. Як мурашка, все життя.
– Вона хотіла викорчувати кущ аґресту, – намагався продовжити я.
– Аґрест? – насторожилась тета Люція, і руки її завмерли. – Так-так, це вона для нас… Ми ж її просили, бо у вас такий гарний аґрест! Хочемо й собі посадити. Минулого року твоя мама вгощала нас неймовірним аґрестовим варенням з вишневими листочками.
– Ми вже думали, що забула, – додала тета Олімпія.
– Е-е, та щоб Сяня забула! – замахала руками тета Люція. – Сяні зайвий раз ніколи нагадувати не треба… тілько, я си такво міркую, де ми того куща посадимо, Олімпцю?
– А під парканом.
– Хіба не з того боку, де ті Паращуки! Там дітиська все повисмикують.
– І то правда. Тоді з другого боку.
– А там авта їздять. Весь аґрест буде в порохах.
– Тоді просто під вікнами.
– Ой, на моїх жоржинах!
– Ти забула, Люційко, що хлопчик не договорив про…
– Ах, так-так… – засміялася тета Люція. – Яка ж то файна дитина! Прийти аж із Софіївки, аби нам сказати, що Сяня для нас вже того куща викорчувала! Може, ти його заодно і приніс?
– Ні, бачите, коли бабця потягла за той корч, то її раптом заболіло в грудях…
– Ой, Боженьку! – сплеснула руками тета Олімпія. – Бідолашна! А я тобі казала, Люційко, не двигай тої шафи сама. Нам, старим, вже не до тяжкої роботи.
– Ну, Олімпцю, коли часом треба… Тая шафа тут як більмо на оці. Тільки місце займає.
– То що її – викинути?
– А нащо нам дві шафи?
– Як то нащо? Нас же дві – і шафі дві… Дитинко, може, тобі ще чаю?
– Ні, дякую… Я вже буду йти. Мушу ще до стрийка заїхати.
– До Славця? – запитала тета Олімпія.
– Де там до Славця?! – заперечила тета Люція. – Славцьо до Калуша перебрався… Певно до Мироська.
– Або й до Мироська, – погодилася тета Олімпія. – Він вже дідо став. Не чула? Має внучку.
– Диви-диви, як то час минає. Ше недавно казав, жи він ся Мивосько називає, а нині вже внуків бавить. Але чому я про то ще не чула?
– А я тобі забула сказати, що бачила Гафійку, а вона говорила з Лісовською, а та їй сказала, що пан Кужеля одного разу здибав свого кума, котрий з Мироськом працює, і той йому вповів, що у Мироська внучка.
Я зиркнув на годинника й підвівся з канапи.
– О, ти вже йдеш? – здивувалася тета Олімпія.
– Так… Мама просила, щоб я не затримувався.
– Може, ти з нами пообідаєш?
– Ой, ти не доказав! – схаменулася тета Люція. – Ти не доказав, чи Сяня викорчувала той кущ, чи…
– Ну що ти, Люційко! Як можна? Її заболіло в грудях!
– І справді! Яка ж я… То як вона чується, дитинко? Бо викорчуваний кущ може