Вікна застиглого часу. Юрий Винничук
інколи дозволяла собі свято, продаючи крапелиночку.
Кістки у спиртовому плині не лежали ані на дні, ані не плавали на поверхні, вони мовби перебували в стані невагомості і непорушно застигли в самому центрі слоїка. Непомітно від ворожки я збовтував слоїк, і тоді кістки то піднімалися вгору, то опускалися вниз, перевертаючись при цьому, наче акробати, але завше врешті-решт займали початкову позицію. Здавалося, наче хтось невидимий там у слоїку старанно порядкує, все вимірює і зважує, мовби йому на цьому не знати як залежало. Мені завше баглося впіймати його на гарячому, але все намарно.
– А можна мені крапелиночку цілющої настоянки?
– А тобі ж навіщо? Ти ще малий. Що тобі бракує?
– Я хочу розуміти мову трав і комах.
– І ти гадаєш святий Транквіліон тобі в цьому допоможе?
– А як не він, то хто?
– Можна зварити гадюку і з’їсти гадючий росіл, тоді мова рослин і всіх комах, птахів та звірів стане такою ж зрозумілою, як наші з тобою теревені.
– А ви пробували той росіл?
– Нічого гидкішого в свому життя я не смакувала. Але діє він не довго – лише кілька днів, потім знову доводиться його пити, і так без кінця.
– А якщо спробувати настоянку на кістках святого?
– Навіть не думай.
– Але чому?
– Це небезпечно.
– Чому ж ви вділяєте її по краплі всім іншим?
– Тільки тим, для кого це вже остання надія.
– Але чим же воно таке небезпечне?
– Не можна що-небудь взяти одною рукою, аби не віддати іншою. Людина все життя тільки те й робить, що бере і віддає, бере і віддає. Мощі святого Транквіліона мають власне таку властивість – чимсь обдарувати і щось відібрати. І коли комусь дошкуляє хвороба в одному місці, а він вже не годен терпіти і шукає зцілення за будь-яку ціну, я даю йому краплю настоянки, і він зцілюється, аби за хвилю набути іншу болячку, яка йому ще не сприкрилася.
– І він потім знову приходить до вас?
– Аякже. Іншої ради нема. Щось береш, а щось віддаєш. Ти готовий віддати щось навзамін? За те, що почнеш розуміти мову рослин і комах?
Я замислився – чим я міг пожертвувати? Що я таке мав, чого б не шкода було позбутися? Але не хотілося про це думати. Мене тягло до хати пані Розалії з якоюсь нестримною силою, аж поки одного дня я таки тихенько не висмикнувся з хати й не чкурнув до чарівниці. Було мені тоді п’ять років, і перехожі, бачачи малюка, який діловито чимчикує звивистими вуличками, спинялися та питали, куди це я намірився. Та я знав, що відказувати:
– До бабці.
В нагороду отримуючи теплі усмішки, я таким робом дістався до хати пані Розалії, котра зранку завше була відсутня, бо так само, як і моя бабця, ходила на луги по зілля. Ключика вона ховала під порогом, я відімкнув двері і прокрався всередину. Тепер постала проблема, як дістати чарівний слоїчок, адже господиня, помітивши мій інтерес, переставила його високо на шафу, а мені, малому, сягнути його було неможливо. Та