Настане день, закінчиться війна…. Петро Лущик
сходів до них спускалася літня жінка.
– Стасю, що сталося? – сплеснула вона руками. – Чому ти так рано? Де Генрік? І хто цей молодий чоловік?
– Мамо, не хвилюйся, зі мною вже все гаразд, – заспокоїла її дочка.
– Вже гаразд? – перепитала мати. – А що було негаразд?
– На мене напали хулігани.
Почувши такі слова, пані однією рукою схопилася за голову, а другою за перила.
– Мамо, не переживай. – підбігла до неї Стася. – Кажу ж, все гаразд. Мене врятував пан Теодор.
Дівчина кинула поглядом на драгуна, від чого він почервонів.
– А Генрік? – запитала мати.
– О Генрік! Він втік перший.
Мати випросталася, критично оглянула дочку, потім владним голосом покликала:
– Аґнежко!
Одразу ж з бокових дверей з’явилася покоївка.
– Скажи панові адвокату, що я його прошу спуститися сюди.
– Так, пані!
Покоївка побігла виконувати наказ, а мати звернулася до дочки.
– Стасю! Тобі потрібно переодягнутися. Ці волоцюги, напевне, не милися декілька днів. А пан Теодор почекає.
– Добре, мамо! – відповіла Стася і, кинувши: – Я зараз! – побігла нагору.
Майже одночасно з бокових дверей з’явився літній чоловік у довгому зеленому халаті. Він недовірливо подивився на Теодора і підійшов до дружини.
– Що сталося, дорога?
– Ти уявляєш, Каролю, на нашу Стасю напали якісь хулігани, а цей молодий чоловік врятував її. Уявляєш?
– Чому не уявляю, – спокійно відповів чоловік. – Мене дивує, що це сталося лише сьогодні. З усім тим… Молодий чоловіче, ми з дружиною безмежно вдячні вам за цей ваш вчинок. Можу я дізнатися, хто ви?
– Теодор Засмужний! – Драгун клацнув підборами, від чого дзенькнули шпори.
– Сподіваюся, пан є поляк?
На це запитання Теодор не чекав. Він гарячково розмірковував, що йому відповісти: збрехати і, судячи з усього, не зашкодити Стасі чи сказати правду.
– Ні, пане адвокат, я – українець!
У кімнаті щось змінилося. Блаженна усмішка вмить зникла з обличчя жінки, адвокат одразу зробився байдужим. Він переглянувся з дружиною.
– Ми вдячні вам за порятунок дочки, – повторив він.
З цими словами чоловік вийняв з кишені туго набитий гаманець.
– Скажіть, скільки ми вам винні?
Кров вдарила Теодорові в обличчя, але він швидко опанував себе.
– А у скільки ви оцінили б честь своєї дочки? – жорстко запитав він.
– Не вам говорити про честь польки! – гордо сказала мати.
– Повірте, пані, коли ваша дочка звала на допомогу, вона кликала не поляка, а будь-кого. І я рятував не польку, а просто дівчину, яка потрапила в біду. А щодо поляків і честі… Супутник пані Стасі, поляк, втік, і, до слова, нападники також були поляками. Тому, пане адвокат, не трудіться: Стасю я врятував безплатно. Маю честь!
Він знову клацнув підборами, різко повернувся і покинув квартиру. Лише за дверима відчув, як йому погано, неначе