Настане день, закінчиться війна…. Петро Лущик
обганяв електричний трамвай.
Він провів його поглядом, подумав, що не гріх проїхатися ним на зворотному шляху.
Будинок на протилежному кінці площі весь був у риштованні. Це над двома наявними поверхами люкс-готелю «Жорж» добудовували ще два.
Теодор Засмужний повернув вправо і вийшов на іншу широку вулицю. Це була Академічна, менш відома і велична, ніж попередня, але така ж широка і красива.
Так, розглядаючи незнайоме йому місто, драгун повільно крокував тротуаром. Через деякий час йому набридли широкі вулиці, і він звернув у першу ж вуличку. Звернув – і невдовзі переконався, що зробив дурницю. Після чергового повороту він зрозумів, що заблудився. Теодор зупинився в нерішучості, озираючись по сторонам. Але людей поблизу не було, вуличка, на яку він потрапив, була вузька і безлюдна. Засмужний навіть не підозрівав, що у центрі Львова існують такі вулички.
Враз у якомусь провулку неподалік він почув невизначений шум. Там були люди, і вони про щось розмовляли. Теодор заспішив на голоси.
Звертаючи з вулиці у провулок, він зіткнувся з молодим гарно вбраним чоловіком, який стрімголов вибіг на вулицю, заледве не збивши його. Теодор не встиг задати тому потрібне йому запитання, як за бігуном аж курява піднялася. Заінтригований побаченим, Теодор зайшов у невеликий внутрішній дворик. Картина, що постала перед ним, одразу ж вивітрила увесь романтичний настрій. Біля протилежної стіни троє чоловіків притиснули молоду панянку, яка з останніх сил пробувала кликати на допомогу.
Але байдужі вікна навкруги не відповідали.
Швидко зорієнтувавшись, Засмужний крикнув: «Puśćcie ją!»[14] і вийняв з піхов шаблю.
Поява нової людини, до того ж військової, до того ж озброєної, стала для нападників повною несподіванкою. Вони застигли в нерішучості. Видно, тверезо оцінивши ситуацію, ці троє зрозуміли, що зараз не мають ніяких шансів. Теодор вирішив допомогти їм.
– Wynoś się stąd![15] – строго наказав він.
Нападники залишили бранку і розбіглися врізнобіч, щоб не потрапити незнайомцеві на вістря шаблі. Вже вибігаючи, один з них прошипів: «Psia krew![16]»
Але Засмужний вже не звертав на це уваги. Він засунув шаблю назад у піхви, підійшов до переляканої дівчини й усміхнувся.
– З вами все гаразд? – поцікавився.
Дівчина підвела очі на свого рятівника, спробувала і собі усміхнутися.
– Так, дякую, – ледве промовила.
– Вам допомогти?
– Ні, дякую, зі мною все гаразд.
Вона ступила крок, але нога сама підвернулася, і дівчина впала б на землю, якби Теодор не підтримав її.
– Ні, все-таки я допоможу вам, – вирішив він. – Де ви живете?
– Неподалік, на вулиці Панській.
Назва вулиці не говорила Теодорові нічого. Це зрозуміла і дівчина.
– То ви заблудилися? – Їй стало весело.
Вона одразу, якось миттєво, змінилася, страх покинув її. Дівчина
Відпусти її!
Забирайтеся звідси!
Дідько!