Їжа. Італійське щастя. Олена Костюкович
Валле д’Аоста), свято каштанів (Шатійон, Валле д’Аоста), гарячого вина – «паленки»[5] (Етрубль, Валле д’Аоста), персиків (Канале, П’ємонт), ліщини (Кортемілія, П’ємонт), білого трюфеля Альби (Альба, П’ємонт), меду (Арезе, Ломбардія), жабок (Борнаско, Ломбардія), кроликів (Брембо, Ломбардія), спаржі (Кантелло, Ломбардія; Бассано дель Ґраппа, Венето), «різотто» (Віллімпента, Ломбардія), черешень (Бареджо, Ломбардія), молока (Трукаццано, Ломбардія), гусятини (Мортара, Ломбардія), білих грибів (Мотта Вісконті, Ломбардія), чорниці (П’яццаторре, Ломбардія), яблук (Кальдонаццо, Трентіно), оливок (Пове дель Ґраппа, Венето), кукурудзи (Марано Вічентіно, Венето), цикорію (Крепадоро, Венето), полуниці (Фаедіс, Фріулі), раків (Ремандзакко, Фріулі), оливкової олії (Монелья, Лігурія), кільок (Дейва Маріна, Лігурія), коржів (Рекко, Лігурія), смаженого на вугіллі м’яса (Терцоріо, Лігурія), равликів (Борджо Верецці, Лігурія), шавлієвих коржів (Лаванья, Лігурія), нутових коржів «фаріната» (Маїссана, Лігурія), каштанових коржів (Россільйоне, Лігурія), смаженого молочного поросяти і «тортелліні» (Лавеццола, Романья), свинячої ковбаси «котекіно» (Валь Тідоне, Романья), грінок-«брускетте» (Предаппйо Альта, Романья), коренеплодів (Сончіно, Ломбардія)…
Трапляється, що статуї угодників над бенкетними столами заміняють на портрети отців-засновників соціальних рухів. Знамениті комуністичні пікніки газети «Уніта» влаштовуються з вересня 1945 року.
Тоді на першому італійському святі «Уніти» у Маріано Коменсе (Ломбардія), організованому славетним партизаном Віллі Ск’яппареллі, «місцевий колорит» не підкреслювався, тобто ніхто не ставив собі за мету оспівування місцевої страви. Таке завдання, відверто кажучи, навряд чи могло бути вирішене у всій своїй «красі», оскільки війна у вересні 1945 року тільки-но закінчилась і в розпорядженні організаторів не було, по суті, жодних продуктів.
Спочатку свято «Уніти» замислювалось за французьким аналогом свят «Юманіте», перше з яких відбулось, як відомо, в паризькому передмісті Безон у вересні 1930 року. Учасники першого італійського свята, щоправда, підшукали таку їжу, що відповідала революційному, комуністичному забарвленню збіговиська – «поленту» (харч батраків) і червоне вино.
Вино було червоним, бо, як усі розуміли і розуміють, у гастрономії звитяжного пролетаріату має переважати червоний колір… хоча в якій їжі Італії червоний колір не переважає?
Потроху на меню комуністичних пікніків позначилося зростання добробуту італійського суспільства. У часи економічного дива (1960-ті рр.) набуло популярності «комуністичне» смаження відбивних біфштексів і ковбас на грилях і барбекю в міських парках, на стадіонах, на свіжому повітрі, при скупченні народу і загальному ентузіазмі.
Поступово ці величезні свята зросталися з традиційними італійськими саґрами, і центральне місце в меню віддавалось місцевим спецстравам і спецпродуктам. Так само, як у минулі епохи на папертях соборів і домських площах,
У автора також «жжёнка» – в лапках – що формально відповідає українському «паленка», але може викликати у читача хибні асоціації. Також у російській, «жженка – напиток, приготовляемый из зажженного коньяка или рома с сахаром, фруктами и пряностями. “Марина принесла бутылку рома, лимон, сахару, и жженка запылала”». Гончаров. (Словник Ушакова.) З огляду на це, тут і далі залишаємо тільки «гаряче вино». (