Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій
– бадьорі та веселі, сповнені ентузіазму, а сьогодні вони повзуть назад – побиті, страшні, розгублені.
– Там капкан, – каже суворий танкіст. – Розстріл. – У нього майже немає брів і обпечене обличчя: «Прикордонник, ти життя не бачив, у танку не горів!» – жартує він без усмішки, без емоцій, автоматично, немов заряджаючи магазин «ак». А можливо, і не жартує зовсім.
Вони йдуть – ми залишаємось. Ми – це пересувний прикордонний загін, 48 чоловік, добровольці-контрактники. Нас непогано підготували й озброїли, поганяли на полігонах, навчили стріляти з агеес і «мух», а потім посадили на три «газони», перефарбовані в захисний зелений колір, які, вочевидь, у мирному житті розвозили продукти в сільські магазини, і в середині червня відправили сюди, на кордон, у Донецьку область на пропускний пункт «Успенка». Служба звичайна – добові та денні наряди для кулеметників і снайперів, інші бійці – в «секретах» або на пропускному пункті. Перевіряємо документи, патрулюємо місцевість, інколи затримуємо порушників, останнім, три дні тому, взяли наркомана з Ростова – весь у наколках, вени – в дірках, їхав до нас воювати, одуд. Загалом, нічого складного, і коли б не міномети, які почали лупити по нам числа з двадцятого, то жити можна. А з мінометами – ні, жити не можна. Лікарі не дозволяють.
На висотку над Григорівкою щоденний наряд – десять чоловік. Висотка, як-то кажуть, панівна, звідси російська територія – як на долоні. Ми бачимо, як заходять на позиції, швидко розвертаючи бойові розрахунки, російські «гради», і довбають по Савур-Могилі. Це видовище, особливо вночі, крутіше, ніж останній епізод «Зоряних війн» у кінотеатрі 5Д – смертоносні феєрверки пролітають майже над нашими головами. Звідси добре видно багнет гранітного пам’ятника солдатам Великої Вітчизняної на кургані – ніщо його не бере. Там ще вчора майорів український прапор, сьогодні ми бачимо там прапор «Новоросії».
Між Мар’їнкою і Савур-Могилою – з Росії – тягнеться глибокий і довгий яр, ідеальне місце для проходу важкої техніки. Сюди вже намагалися заходити танки з того боку, Т-72, їх легко розпізнати по характерному звуку (наші кричать так, що вуха закладає), а ці – модифіковані, бурчать тихо – збройники встигли відійти, не приймаючи бою, і передали координати артилерії – накрили рясним вогнем.
– У нас є наказ відступати? – задаємо самі собі питання, відповідь на яке знаємо заздалегідь.
– У нас немає наказу відступати! – звучить патріотично, але на душі скребуть чорні коти. Дуже хочеться вірити, що нас не кинули тут напризволяще.
– А який у нас є наказ?
– Наказ охороняти державний кордон.
Але де він, цей кордон? Його немає в тому строгому розумінні, до якого ми звикли по фільмах або, можливо, хтось по службі в Радянській армії: смугасті стовпи з назвами держав, демаркаційна лінія, колючий дріт; ні, це звичайна пересічена місцевість без жодних маркувань. Тому на карті ми можемо лише приблизно провести олівцем умовну межу – ось, бачите, це кордон між Україною і Росією. По суті, ознаки і