Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій

Іловайськ. Розповіді про справжніх людей - Євген Положій


Скачать книгу
перед нами, але запаху пороху ми чомусь не відчували. Там поля, і дороги практично не видно, після обстрілу все випалено, двадцять сантиметрів попелу, а вони все кладуть свої міни – то там вибухи, то там, пристріляли всі дороги, ось і довбають. А ми п’ять хвилин їдемо – п’ять хвилин поливаємо водою бензонасоси.

      – Дали шкарбани булки розвозити по сільпо – тримайте, хлопці, воюйте! Казав же їм: давайте нормальні машини! – лається Автобус, у нього через попіл і землю вичавний підшипник заклинило. Дуже нервує, відчуває свою відповідальність. – Військовий «камаз» витримує 15 хвилин після дірки в колесі, компресор повітря докачує, борти броньовані, стрілецькою зброєю не дістанеш, а чимось важким ще влучити потрібно. А що ми? У мене в кузові, окрім нас двох, ще дванадцять чоловік і повний боєкомплект! Зловимо хоч із пістолета кулю в ящик – і все, розлетимося, як хлопавки!

      Дорога така, що на задушевні розмови не налаштовує, потрібно вперед дивитися і по сторонах поглядати – куди їхати, де ворог. Але говорять.

      – А знаєш, я до війни практично комуністом був, – Автобус веде вантажівку впевнено, відчувається рука майстра. – За Росію страшенно переживав, та й брат у мене там живе, у Владику. Я Путина ідеальним керівником вважав, а тепер я його, як би це… ненавиджу, напевно. Ти на Майдані, Академік, стояв?

      – І на Майдані, і на Груші.

      – А я на Майдан зі сторони дивився. Не вірив я в ці розмови про здачу України. Але коли Крим віджали, стало зрозуміло, куди воно хилиться. Місця собі не знаходив…

      – А тепер?

      – А тепер знайшов – ось моє місце, за цим бубликом.

      Стали на перехресті – не дуже зрозуміло, куди далі рухатися: і туди правильно, і сюди начебто правильно. Стали дзвонити Ашоту – немає зв’язку. Години дві вже пройшло, як виїхали. Якщо не більше, час так дивно плине: то конякою скаче, то тягнеться, як жуйка. Нарешті, незрозуміло якою дорогою, але Автобус вивіз нас до Кутейникового, пам’ятник йому поставити. Зупинив свій «шишарик», зістрибнув на землю і сказав, що далі першим не поїде:

      – У командирів карти є, хай вони і ведуть колону.

      З усіх машин до головної підтягнулися сержанти і офіцери – вирішувати, що робити далі, куди їхати.

      Академік же висунув у вікно свою біляву голову і якимсь дивним голосом сказав:

      – Хлопці, ми Серьогу Кабана в лікарні забули.

      У майора Буряка, здається, у цей момент навіть вуса дибки встали.

      – Як забули?! – хоча сам чудово розуміє, як саме – просто в метушні у всіх із голів повилітало, що товариш наш у лікарні залишився. Тяжкопоранений, до того ж, товариш.

      – Проклацали ми Серьогу, мужики…

      – Твою мать!

      – Ей, а де беха наша поділася? Ніхто не бачив?

      – Та вона начебто праворуч за посадкою завернула біля розбитої колони, а ми ліворуч пішли. Рація, б…, не відповідає, шипить тільки!

      – Ну як так можна воювати?!

      Ну, якось воюємо. Тільки дійсно незрозуміло, з ким саме: вони нас бачать, над головами безпілотники


Скачать книгу