Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій

Іловайськ. Розповіді про справжніх людей - Євген Положій


Скачать книгу
сказав.

      А потім понеслася:

      – Особисто я військовий квиток палити не буду!

      – Я зброю не здам!

      – Пішов він на хер зі своїм наказом! Він, сука, продав сепарам нас і змився в цивільному. А ми як підемо? У тебе паспорт є? А у мене от немає, лише військовий квиток. Навіть якщо є паспорт, зупинять тебе сепари: прописка не місцева! Де живеш? Що тут робиш? Покажи плече – ага, ось вони, синячки-то від автомату!

      – Виходити треба, намагатися прорватися!

      – Не можна йти, потрібно оборону на заставі тримати!

      – Так і ляжемо тут усі ні за хрін собачий! Який сенс, якщо ми в кільці?

      Що цікаво, жодної паніки не спостерігалося, і при всій різноманітності варіантів, парадоксальності аргументів і запальності суперечок жодна людина не запропонувала слідувати наказу командира застави підполковника Волинського. Така дивна в нас армія, іншої такої в світі точно немає – зібралася, як ртуть, за лічені тижні зі звичайних цивільних людей-добровольців, дурних наказів не слухає, воює, як уміє, добре або погано – це вже інше питання, але воює ж. І годує-одягає-взуває її теж не Міністерство оборони, а звичайні добрі люди, яких тепер називають волонтерами.

      Зрештою домовилися залишити все зайве і прориватися на одній бесі, двох «уазах» і чотирьох «шишариках» зі всім боєкомплектом. Хай що буде, але не в полон же здаватися?

      – Сидоренко, Ліхута і Соколов на зв’язок вийшли? – мова про тих трьох бійців, які загубилися на периметрі.

      – Ні, товаришу майоре.

      – Ну тоді тут питання таке: загине сорок п’ять чоловік або троє? Чекатимемо?

      – А які ще є у нас варіанти?

      – Немає у нас варіантів, – в очі один одному ніхто не дивиться, але добре, є чим зайнятися. – Треба їхати!

      – Тоді по машинах: Академіку, сідай до Автобуса в кабіну, очолите колону. Загальний напрямок – Маріуполь.

      – Товаришу майоре, що значить: «загальний напрямок»? У нас же навіть карти немає! Куди їхати?

      – Ось карта, погляньте. На ній все одно нічого не розібрати, – розкрив командир на планшетці непримітний листок паперу, покреслений суцільними і пунктирними лініями. – Дороги так намальовані, що швидше до Москви по ній заїдеш, ніж до Маріуполя. Поїхали, Автобус вивезе, у нього досвід великий.

      Автобус дійсно мужик бувалий; дядьку за п’ятдесят, не п’є, не палить, спортом займається, міцний не по роках. Все життя бублик крутив, служив ще в Радянській армії в автобаті на Кушці – найпівденніша точка СРСР, хто не знає – в учебці, де готували водіїв для Афгану, був інструктором. І якщо наряд везе Автобус, то в загоні всі знають: буде порядок – машина не зламається, в дорозі не загубимося, в ямі не застрягнемо. Порівняно з ним інші водії – аматори, хоч Автобус їх, звичайно, трохи підтягнув. Ось і відрядив його майор Буряк-редиска в голову колони разом із кандидатом економічних наук Академіком із розрахунку на сплав практики і теорії, майстерності і науки – дорогу вгадувати. І треба сказати,


Скачать книгу