Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій

Іловайськ. Розповіді про справжніх людей - Євген Положій


Скачать книгу
любов та священний борг.

      Ми їх усіх пропускали, росіяни їх приймали без проблем, а потім різко, в один день – ні фур, ні машин, ні людей. Щось знали. Всі щось знали. Лише ми нічого не знали.

      Що таке наш пропускний пункт? Великий прямокутний ангар, звичайна залізна коробка з бетонною підлогою. Коли ввечері почався обстріл, ми відійшли далі, в окопи, які викопали напередодні вночі. Земля там, як глина: тверда, ламається, кришиться, все, що завгодно, тільки не копається – це в нас у чорноземах окопуватися легко, а там, що камінь лопаткою довбеш. Мінометні обстріли ми розділяємо на дві категорії: «дискотека» – це 82-міліметровими шмаляють, так, пустощі, і «рамштайн» – це вже 120 міліметрів, серйозна зброя. Мінометники у росіян стріляють, як снайпери – кладуть міни з другого пострілу прямо в башту бетееру, а в окоп, де ми сиділи, так прямо в рядок клали, як під ниточку. Врятувало те, що ми вирили собі, як кроти, в стінках окопу діагональні нори, там і перечекали. Що кожен собі сам в цій норі думав у цю ніч – ніхто не ділився враженнями, та й не хотілося, якщо чесно.

      Наступного ранку, як тільки стихло, проїхалися поглянути на «Успенку» – ангар весь у дірках, можна замість решета використовувати. Стояв пропускний пункт – і немає пропускного пункту, немає державного прапора, немає кордону – заходь, дорогий брате.

      Удень, вочевидь, для різноманіття, відразу після обіду, почали обстрілювати з «васильків». Після четвертого залпу ми вирахували, що на перезарядку їм потрібно секунд тридцять, ніяк не менше, – якраз час, щоб пробігти триста метрів до покинутої ферми: там вагова, а під нею – бетонна яма. Там ми і сховалися. Як з’ясувалося, в нашому загоні всі чудово бігають, не те, що на тренувальних кросах. Настрій був відмінний, бойовий: сиділи, жартували, трохи випивали, а без ста грамів обстріл новачку важко пережити. А ми всі – новачки, всі сорок вісім чоловік – ніхто бойового досвіду не має. Ні Американець – це такий позивний у нього, любить у все американське вдягатися (ось потрапив би до сепаратистів у полон, його б по «Лайфньюс» показали Кореспондент: «Який ваш позивний?» Американець: «Американець». Кореспондент: «Як бачите, це не просто чутки про американських найманців!»); ні старшина, позивний Старшина, зрозуміло чому; ні Автобус, наш кращий водій; ні Академік, кандидат наук, тому й Академік; ніхто інший, хоча різні люди є тут – і за віком, і за досвідом, і за спеціальностями, але ніхто з нас до цього в живих людей не стріляв і по нам теж до цього дня навіть з пістолета Макарова не стріляли. Але це все з галузі психології більше, а так є у нас хлопці дуже непогано підготовлені. У того ж Академіка брат двоюрідний – гранатометник ручних протитанкових гранатометів, профільний фахівець, цілий рік на строковій службі по двічі на тиждень на денні й нічні стрільби в Перевальському, що в Криму, ходив. Але так цікаво все у нас влаштовано: тут, у загоні, він призначений командиром відділення, зате гранатометником у нього – ветеринар, який до цього числився фельдшером. От і зрозумій наше командування, його глибоку стратегічну задумку!

      Мали


Скачать книгу