Історія чемпіонатів Європи з футболу. Тимур Желдак
що «катеначчо» з’явилося в Італії і саме на першості 1968 року. Тактика була придумана ще до війни швейцарцем Карлом Раппаном, а в 60-ті узята на озброєння провідними італійськими клубами. Завдяки «катеначчо» спочатку «Мілан», а потім «Інтернаціонале» стали беззастережними лідерами європейського клубного футболу, вигравши за десять років п’ять Кубків Чемпіонів та три Континентальних кубки. Не варто також вважати, що тактика «катеначчо» була властива далеким шістидесятим. Багато італійських клубів, особливо на міжнародній арені продовжують сповідувати цю оборонну модель. Вона ж через сорок років принесла успіх зовсім іншій європейській збірній, а саме Греції. Але це вже зовсім інша історія.
А доки ж італійці, обігравши румун 3:1, продовжили серію своїх перемог матчем на Кіпрі. Нехай їхня перемога (2:0) і виглядала набагато скромніше, ніж розгроми, що вчиняла мирним кіпріотам збірна Румунії, проте, свої два очки вона принесла.
У першому ж матчі швейцарці, що скучили за грою, продемонстрували, що теж не проти порадувати своїх уболівальників великою кількістю забитих м’ячів. Румунам вони відважили їх цілих сім за неповних сімдесят хвилин. Після цього шанси румунів на продовження боротьби в наступному етапі серйозно ніхто не розглядав, тим паче, що через місяць команда Луческу повторно програла італійцям, цього разу удома.
Збірні Швейцарії і Італії, що довгий час йшли без втрат, повинні були з’ясувати стосунки в листопаді-грудні 1967-го. Матч у Берні переможця не виявив: на два голи господарів італійці відповіли двома голами Ріви. А перед самим Різдвом блакитні розгромили Швейцарію 4:0.
А навіщо взагалі, запитаєте ви, італійцям було грати цей відбір? Адже вони, як відомо, були господарями ЄВРО-68. Вся річ у тому, що звична нам система розіграшів, за якої команда-організатор автоматично є учасником фінального турніру, була введена лише у 1980 році, коли число команд-фіналістів зросло до восьми. У шестидесятих же все було навпаки: місце проведення фінального турніру визначалося жеребкуванням серед команд, що потрапили в півфінал. Таким чином, стартувавши восени 1966-го у відбірковому циклі, італійці могли лише мріяти, що прийматимуть фінал. До цього їм треба було зіграти ще немало важких матчів.
2 листопада 1966, Бухарест. Румунія – Швейцарія 4:2 (8ʹ Дридя 1:0, 11ʹ – пен., 25ʹ, 38ʹ – пен. Фраціле 2:0, 3:0, 4:0, 53ʹ Кінцль 4:1, 70ʹ Одерматт 4:2).
26 листопада 1966, Неаполь. Італія – Румунія 3:1 (7ʹ Добрин 0:1, 30ʹ Маццола 1:1, 43ʹ ДіПаолі 2:1, 67ʹ Маццола 3:1).
3 грудня 1966, Нікосія. Кіпр – Румунія 1:5 (31ʹ Піридис 1:0, 49ʹ Дридя 1:1, 51ʹ Луческу 1:2, 65ʹ, 74ʹ Фрациле 1:3, 1:4, 82ʹ Дридя 1:5).
22 березня 1967, Нікосія. Кіпр – Італія 0:2 (76ʹ Доменгіні 0:1, 88ʹ Факетті 0:2).
23 квітня 1967, Бухарест. Румунія – Кіпр 7:0 (4ʹ Луческу 1:0, 15ʹ Мартинович 2:0, 24ʹ Думітріу 3:0, 47ʹ Іонеску 4:0, 52ʹ, 77ʹ Думітріу 5:0, 6:0, 86ʹ Іонеску 7:0).
24 травня 1967, Цюріх. Швейцарія – Румунія 7:1 (12ʹ Кінцль 1:0, 15ʹ, 32ʹ Квентін 2:0, 3:0, 47ʹ, 59ʹ Блаттер 4:0, 5:0, 63ʹ Одерматт 6:0, 66ʹ Кінцль 7:0, 70ʹ Добрин 7:1).
25 червня 1967, Бухарест. Румунія – Італія 0:1 (81ʹ Бертіні 0:1).
1